Його ім’я на історичній карті Коропця.

 

Чи не кожне село та місто на Західній Україні має своїх героїв, які поклали своє життя на вівтар свободи. Таким героєм для Коропця є багаторічний війт нашого селища Ілько Максимів.

Маємо знати про долю своїх земляків. Життєва лінія Ілька, наскрізь пронизана безперервною боротьбою за ідеали Української Соборної Самостійної Держави. Це життя людини з непохитною вірою, твердим характером та стійкою життєвою позицією. Він прожив життя так, як повинен прожити справжній патріот. Вірив у потрібність справи, яку робив навіть тоді, коли сумнівався, чи виживе сам. Якби схожих на нього людей в Україні було більше, то і шлях держави до незалежності не був би таким довгим і кривавим. Але завдяки тому, що такі люди все таки були, ми сьогодні живемо в незалежній Україні.

Праця Максиміва окупилася і не пропала, коли його вже не стало, глибинні корені душі проростали в радянські часи. Був надзвичайно активною людиною: Ілько Максимів будував читальню «Просвіти», організовував хори, кооперативні товариства, бібліотеку, організовував урочистості до поборницьких дат визвольних змагань, насипав і освячував символічні могили українським патріотам, закладав нову церкву, будував молочарню.

Життєвий літопис Ілька Максиміва – справжнє джерело історичного минулого нашого селища. Не маючи письменницького таланту, ані відповідної освіти, але маючи за собою пройдений тернистий життєвий шлях, він описав все, як вмів: де був, що бачив і пережив, куди закидала його доля. На нинішній день спогади Ілька  − чи не єдиний з українського боку найбільший опис важливих подій, які відбулися в нашому краю, зокрема в Коропці. Тут є описи про заснування  місцевої «Просвіти», про першу школу, про коропчан-активістів місцевого кооперативного руху. Його спогади залишаються промовистими свідками славної та водночас трагічної коропецькоїї історії.

З молодих років долучився Ілько до осмисленої звитяжної боротьби за державницьку мрію про незалежність. У простій, але інтелегентній і побожній родині заклалися  чесність, мужність, відвага, відданість нації − якраз ті риси характеру, які принесли йому славу і визнання. Його розсудливість, дотепність і спритність мали мужицьку окраску. Від селянських предків успадкував здоровий швидкий розум, прагматичний спосіб мислення, невгамовний темперамент. Формування світогляду та становлення Ілька Максимова відбувалося у складних суперечливих умовах Галичини в складі Австро-Угорщини, зокрема полонізаційної політики польської місцевої влади, антиукраїнських позицій учителів, які навчали.  З раннього віку навчений  не марнувати даремно часу,навчався в   народній школ, деі відзначався здібностями і наполегливістю, дуже старанно й послідовно займається самоосвітою, набув різнобічні знання з історії та літератури, які так допомогти написати свій «житяпись»  (як він говорив).

Перебування на військовій службі у Львові сприяло розширенню світогляду, адже то був час національного піднесення серед українців Галичини.

Вже ставши війтом села, діє ще активніше, гуртує навколо себе однодумців і саме на той час Коропець стає містечком високої національної активності. Ідеями національно-визвольної боротьби тут жили усі – від малого хлопця до пароха місцевої церкви, а  мешканці навколишніх сіл глибоко поважали коропчан за те, що серед них були патріоти, готові пожертвувати свою працю, майно і навіть життя за волю України.

Через історичні обставини впродовж століть мільйони українців були змушені залишати свою історичну батьківщину й шукати кращої долі у світах. Поруч із хвилями трудової еміграції широким потоком за межі України, переховуючись від переслідувань і репресій, прямувала та формувалася політична еміграція. Але, незважаючи на весь тягар життя емігрантів, вони залишалися свідомими українцями, проживаючи за межами рідного краю, не губили надії на утвердження державності, гуманністю та культурно–просвітницькими засобами намагалися приблизити той час. Серед них був колишній коропецький війт.

Cкладну життєву дорогу Ілька Максиміва коротко можна охарактеризувати словами з поеми І. Франка «Мойсей»:

Все, що мав у життю, він віддав
Для одної ідеї,
І горів, і яснів, і страждав,
І трудився для неї.

Останні роки життя Ілько Максимів провів у французькому Абондані, де знаходився старечий дім для українців. Будинок, що призначеннй бути притулком для  старих, і немічних емігрантів був колись королівським літнім палацом. Протягом століть зазнав перебудови і реконструкції, аж поки не дістав свій теперішній архітектурннй вигляд – у стилі барокко. Сюди перед революцією 1789 року, за переказами, приїздила королева Марія Антуанетта з своїми дітьми. Чудовий парк, ліси вікових букових, кедрових, кленових дерев сприяли оздоровленню.

З початку 50-х років ХХ ст. в Абондані доживали свого віку українці, ті, хто боролися за її волю та незалежність, намагалися здобути омріяну у віках власну українську державу. А була це справжня еліта нації – вояки армії УНР та учасники українських військових формувань періоду другої світової війни, визначні політики, державні та громадські діячі, відомі діячі церкви, культури й науки.

Королівську тишу палацу раз по раз переривав похоронний спів церковного хору. Так прощалися з тими, кого взяла до себе Вічність... Зокрема, в Абондані завершилося життя відомих військових діячів УНР:

  • генерала М. Омельянович-Павленка (похований у Парижі). Він  керував Галицькою Армією, брав участь у воєнних діях в районі Коропця влітку 1920 року. У 1947-1948 роках міністр військових справ уряду УНР у вигнанні;
  • адмірала В. Савченка-Більського − українського військового діяча, командуючого українським Чорноморським флотом УНР

Проте у західному світі, де діють суворі реалії – поки є кому опікуватися могилами та оплачувати догляд за ними, доти вони утримуються в належному стані. Щойно зв’язок поколінь втрачається, вони ліквідовуються і на їхньому місці починають утворюватися нові поховання. Так трапилося в Абондані, де з часом українське товариство природним шляхом скоротилося, а могили померлих залишалися без догляду. Зрозуміло, що в 80-ті роки під загрозою  опинилися давні могили українців, особливо, тих, які не мали нащадків чи родичів у Франції. Коропецька родина має фото місця поховання Ілька Максиміва в Абондані. Але тепер того місця вже не існує.

Везін-Шалет відомий великою і дружною українською громадою, тут діють православна і греко-католицька українські церкви, встановлено пам’ятник Тарасові Шевченку. Місцева церква Святого Андрія Первозванного є найдавнішим храмом з усіх українських православних церков у Західній Європі.

 У середині 1980-х років ініціативна група парафіян УАПЦ у Везін-Шалеті, очолювана сином вояка Армії УНР Дмитром Екчинським, виступила з конкретною пропозицією до громадських українських організацій Франції про потребу побудови спільного гробівця землякам, могили яких залишилися без догляду. Задум було реалізовано, стараннями ентузіастів, зокрема, Екчинського, до спільного гробівця що у Візен-Шалеті були перепоховані тлінні останки кількох українців, первісно похованих в інших місцевостях Франції.

18 лютого 1990 року відбулося  урочисте посвячення пантеону у Везін-Шалеті за участю великої кількості українців, які прибули сюди з Парижа  та навколишніх околиць, у місцевій православній та греко-католицькій церквах відправили Службу Божу, а потім на кладовищі – соборну панахиду. При посвяченні могили було оголошено збір коштів на пам'ятник для українських діячів доби УНР.

В цей час відбулися великі зміни і в Україні, яка стала незалежною державою. На зібрані кошти Д. Екчинський замовив рельєф для пам’ятника на братську могилу у Везін-Шалеті в українського скульптора Івана Самотоса (багатьом відомий, як автор пам’ятника В’ячеславу Чорноволу у Львові, академік, Народний художник України, професор Львівського інституту прикладного і декоративного мистецтва,Заслужений діяч мистецтв УРСР).

22 квітня 1994 року  настав час освячення пам’ятника. Він становить стелу розміром два на чотири метри. За задумом митця, вона складається з трьох кованих у міді барельєфів, між якими вставлено гранітні плити з текстом українською та французькою мовами: «Україна береже вічну пам’ять про своїх синів і дочок у Франції, які присвятили своє життя боротьбі за волю і щастя Вітчизни. Боже, пом’яни  їх у Царстві Небесному». Центральна композиція містить великий щит, на якому тризуб, праворуч – князь Володимир, ліворуч – княгиня Ольга. З боків від центральної композиції – барельєфи козака та воїна УПА. Перед стелою – прямокутник могили, що також має три частини – центральна, це власне ляда склепу, а з обох боків прямокутники для покладання квітів. Український пам’ятник – один із найкращих на кладовищі у Везін-Шалеті.

На великій могильній бронзовій плиті викарбувано прізвища 45 українців, переважно діячів і політиків періоду УНР. Зокрема:

  • прем'єр-міністр уряду УНР В’ячеслав Прокопович (1881–1942);
  • генерал Вадим Богомолець (1874–1936);
  • адмірал Володимир Савченко-Більський (1877–1954);
  • генерал Іван Башинський (1884–1947);
  • начальник персональної управи генштабу армії УНР генерал-хорунжий Микола Удовиченко (1886–1931);
  • перший директор бібліотеки імені С. Петлюри в Парижі Іван Рудичів (1879–1956);
  • церковний діяч, настоятель православної церкви в Парижі священик Іларіон Бриндзан (1885–1946).

Серед них знайшов своє пристанище Ілько Максимів з Коропця (під №33).

Проте на могильній плиті помилково вказано дату його смерті (напис: 1881–16.11.1951, коли фактично: 16.11.1954 р.).

 

На світлині: Пам'ятник у  Везін-Шалет (Франція) на спільній могилі українських діячів доби УНР. Тут поховано Ілька Максиміва.

 

Ольга УДОД–Довбенко.
Івано–Франківськ–Париж.