Бучач і Бучаччина

КОРОПЕЦЬ

Село найбільше в повіті. Його територія 55.46 квд. клм. Мешкальних домів у 1921 р. — 1000, у 1931 р. — 1326.

Населення:

1841 р. — 2125 українців.
1880 р. — 3104 (72,6%) українців,
  1028 (24,1%) поляків,
  140 (3,3%) жидів,
  1   інші.
1900 р. — 3942 (74,0%) українців,
  1089 (20,5%) поляків,
  295 (5,5%) жидів,
  2   інші.
1939 р. — 4760 (69,2%) українців,
  1880 (27,3%) поляків,
  240 (3,5%) жидів.

 

Матірна церква Успення ПДМарії на Перевозі, збудована в 1785 р., дочерна, св. о. Миколая, в місті, збудована в 1786 р. Як архітектурний монумент підлягає зберіганню. На Діброві — каплиця Усікновення Голови св. Івана Хрестителя. В шематизмі з 1938 р. подано, що до Коропця належали присілки: Луги, Стігла, Вадова, Діброва, Вербівка.

В. Маркевич оповідає про село Коропець.

Село Коропець віддалене від Бучача на 26 клм. Положене воно над рікою Дністром. Серединою села протікає річка Коропчик, що впадає до Дністра. Про назву річки й села люди всяко оповідали собі. Ходила між людьми леґенда, що в річці Коропчик люди ловили самі коропи і з того й пішла назва річки. А коли люди почали оселюватись над цією річкою, тоді й оселю назвали: Коропець. Ще за останньої польської окупації при в'їзді до села стояла таблиця, на якій було виписано, українською й польською мовами, що в селі було понад 1400 хат, населення 6880 душ. У селі стоїть великий палац польського поміщика графа Стефана Баденія. Цей палац має архітектурну вартість. Навколо палацу був гарний парк і ставок. На переді перед палацом стояли різні статуї, а між ними була одна — нашого героя Олекси Довбуша. Бадені посідав понад дві тисячі морґів поля й лісу. Після першої світової війни він дещо роз парцелював

поміж селян, а частину дав для польських кольоністів-вояків, що боролись за польську державу. В панському саді була руїна замку чи фортеці; за моєї пам'яті стояв іще один цілий угол. Це був будинок із каменя, високий, люди називали його »Вівчарня«. Решта з цього будинку стояли лиш фундаменти зарослі тернями. Ще малим хлопцем я з іншими хлопцями забігав у »Вівчарню«. Ми збирали терен, бавились у жмурки, заглядали за гніздами кавок у дірах замчища.

Пам'ятник Маркові Каганцеві в Коропці.

Напис на пам'ятнику М. Каганця.

Моя мама розповідала, що був такий старий дідо, який робив іще на панщині, а потім дістав дванадцять морґів поля. А що не мав дітей, то взяв собі за своїх хлопця й дівчину, виховав їх, поженив, і то були мої дідо й баба.

Мої ровесники розказували мені, що їх дідо оповідав, що в нашого сусіда на городі закрито вхід до печери такої довгої, що як іти нею зі смолоскипом, то гасне світло. В тій печері колись ховалися люди перед татарами й ховали там своє майно. Той город із входом до печери положений на горбі, звернений до Дністра. Власниця того городу була вдовиця, а звали її Стрільчиха. А над Дністром, близько границі села Стінка, на високому березі, порослому лісом, була також печера, а в ній, у середині, звисали з вапна соплі, а з боку стояло підвищення — чи то був стіл, чи лавка, чи ліжко — не знаю. На стінах були якісь написи. Це розповів мені Д. Петрів, що ходив туди з дітьми зі школи оглядати цю печеру. Люди розказували, що в тій печері жив колись пустельник. Ще одна печера була на другому боці берегаДністра біля села Делева. З Коропецького боку, з присілку Стігла, було видно в скелі отвір — люди повідали, що й там жив колись пустельник.

Вид на Дністер: Коропець - Сновидів. 1932 р.

У Коропці кожного тижня відбувався ярмарок. Моя тітка розповідала мені, що в 1908 році, 6 лютого, було на ярмарку передвиборче віче. По закінченні віча люди почали співати пісню Івана Франка »Не пора, не пора москалеві, ляхові служить«. А як люди рушили, то співали другу пісню: »Щоб усіх хрунів загнати між свиней до кучі. . .« і більше слів цієї пісні не пригадую собі. На переді походу йшов Марко Каганець. Австрійські жандарми, поляки, розганяли людей і тоді баґнетами пробили в груди Марка Каганця. Його останні слова були: »Я за вас кров проляв«. Перед смертю Марко Каганець одержав два листи від львівського намісника ґрафа Андрія Потоцького, в яких він писав, щоб Каганець не мішався до виборів. На похорон Каганця прийшла маса народу з довколишніх сіл, а з міста приїхали кандидати на послів до австрійського сойму. На похороні виступали з промовами кандидати, а один між ними був із села, в кожусі. Похорон Марка Каганця перетворився у велику народню маніфестацію. На удержання родини Каганця зібрано поважну суму грошей, яку зложено в австрійськім банку; гроші складали наші люди і з Америки, і з Канади. Та з першою світовою війною гроші втратили вартість. У селі на цвинтарі Каганцеві поставили кам'яний пам'ятник — Хрест, а в нього вправили його світлину. В читальні »Просвіти« на стіні висів його портрет, але в 1939 р., за совєтської влади, наказано портрет зняти зо стіни.

За першої світової війни через село переходив фронт, більшість людей із села вигнали до села Стриганців та інших сіл у Станиславівщині, де наші люди зазнали біди й голоду. Одна вулиця Над Водою у нашому селі була зовсім знищена гарматнім вогнем.

Коропець - Перевіз. Руханково-спортове Т-во »Луг«

За Української Держави війтом був Ілько Максимів. Панську землю розділював між людей. До розподілу землі уряд сільський призначив старшого господаря Курляка, якого прозвали Колька; він мав одинадцятеро дітей, 10 хлопців, одну дівчину. У церкві був старшим братом. Коли прийшла польська армія — поляки вели його на розстріл, але люди відпросили його і поляки пустили його. Коли поляків розбила Українська Армія під Чортковом, тоді вони втікали й через Коропець, то люди, наші і з сусідніх сіл, гнали поляків до Дністра. Скільки молодих людей з нашого села пішло в нашу армію, того не знаю, але моя тітка оповідала мені, що жид із нашого села був старшиною в Українській Армії, а по війні поляки замордували його. Його батько завжди підтримував нашу Рідну Школу; прикро, що не пригадую собі його прізвища.

Після війни село стало оживати: свою діяльність відновила Щаднича Кооперативна Спілка Райфайзенка, засновано кооперативу »Єдність« крамницю мішаних товарів на Перевозі в Коропці; книговод був Микола Мельник, касієр Микола Маркевич, голова дирекції Андрій Довбенко, член Надзірної Ради Іван Мельник. Згодом, засновано в осередку села другу кооперативу »Поступ«, в дирекцію якої входили: Онуфрій Садівський, Дмитро Маркевич і Сов'як. Засновано й третю кооперативу на вул. Луги, але не пригадую собі ні назви її, ні дирекції її. У Коропці були дві районові молочарні — одна українська, друга польська. До польської молочарні доставляли молоко довколишні польські поміщики, а до української — все наше селянство з довколишніх понад 20 сіл. Основниками нашої молочарні в 1926 р. були: Ілько Максимів, Микола Мельник, Андрій Довбенко, Павло Павлюк, Микола Маркевич, Михайло Соляник. Першим директором був Павло Павлюк, книговодом Микола Мельник, скарбником Ілько Максимів, головою Надзірної Ради Андрій Довбенко, членом Н.Р. — Микола Маркевич. Михайло Соляник був першим працівником при виробі масла. Кілька років згодом директором молочарні став інж. Зенон Коропецький з села Долина, повіт Товмач. Це бувший УСС, помер по другій світовій війні на Чехах. У 1931-33 роках збудовано новий, гарний будинок Районової Молочарні. На відкриття запросили колишнього члена Українського Уряду — ЗОУНР — д-ра Івана Макуха з Товмача. На це відкриття прибуло багато народу з довколишніх сіл; тоді відбувся й фестин із мистецькою частиною. В 1937 р. закуплено мотор, що постачав електричне освітлення і гнав бочку, — її вмістимість 800 літрів, — у якій виробляли масло. Директором і техніком був Мирон Ганушевський — живе тепер у Америці, — книговод Пилип Попів, скарбник Микола Маркевич — помер у червні 1943 р. у своєму селі. Ще були заходи збудувати в селі гарбарню, виправляти шкури, але через брак грошей до будови не дійшло, хоч уже були закупили площу і звезли камінь на будову; це також мала бути кооператива. В селі був Кружок Сільського Господаря, Хліборобський Вишкіл Молоді, — що його проводив інж. Луцький, а по нім Михайло Гаврилишин, — що загинув у випадку в Торонті, — а по нім інж. Андрій Жук. Також доїжджав ветеринарний лікар д-р Юзвяк. Заходом Районової Молочарні і Кружка Сільського Господаря відбувся в селі двотижневий Господарський Ветеринарний Курс під проводом ветер. д-ра Володославського та аґронома інж. Луцького. Заходом Союзу Українок відбувся двотижневий курс Трикотарства й Куховарства під проводом пані Ганушевської, учительки.

Поміщик Бадені мав два млини — один вальцевий, другий кам'яний. Млини винаймали жиди й самі провадили їх. Крамниці із залізом, з дошками — мали жиди; мали вони в своїх руках п'ять крамниць мішаних товарів, гуртівню мішаних товарів, три крамниці з матеріялами, трикоршми, різню худоби. Наші люди мали чотири м'ясарні, три крамниці мішаних товарів, дві зо шкірою на обув'я, один ресторан і одну пекарню. Було три аптеки — одна в жидівських руках, друга в польських, а третю мав д-р Роман Осінчук, по нім д-р Зубик.

Будинок Районової Молочарні в Коропці. 1935 р.

В 1930 р., коли почалася пацифікація, від села пішла делеґація до ґрафа Баденія, щоб він поробив заходи в старостві в Бучачі, аби військо не знущалося над людьми та й не нищили майна. І в нас пацифікації не було. Хоч згоріло до десять стирт збіжжя і соломи. Люди говорили, що поміщики поасекурували збіжжя, яке тоді було дешеве, й самі палили, а вину звалювали на селян.

Управителі сметанкових станиць на відправі в Коропці. Зима, 1935 р.

В Коропці були три читальні »Просвіти« — на Перевозі, в середині села і на Лугах. Були три аматорські гуртки, три хори. Дириґентом на Перевозі був Михайло Садівський, по нім Пилип Попів, — а перед війною Іван Довбенко, — в середині села хор і мандолінову оркестру зорганізував о. Антін Борса. Він диригував хором, а мандоліновою оркестрою його брат Льонко, сестра — чи не Оксана? — грала на пяніно. Після о. А. Борси хором дириґував дяк Володимир Мельниченко. Отець А. Ворса зорганізував також дитячий садок, що його вела учителька Крушельницька.

70-ліття »Просвіти« відбулося величаво. Був похід із церкви через село на площу, де відбувся фестин із участю хорів і танцювальних гуртків із довколишніх сіл. Промову виголосив представник із Бучача. В селі було спортове товариство, пожежники з повним вирядом і »Луг«.

Були в нас дві церкви, одна каплиця на Діброві-Коропецькі. Перед другою світовою війною почали будувати на старім цвинтарі на горбі нову церкву, але вже не встигли збудувати її — поставили лиш фундаменти. Жиди мали дві синаґоґи. Поляки мали один костьол. У 1933 р. відсвятковано »Церква Христові«. Тоді процесії з одної й другої церкви зустрілися на середині села і разом відправляли Богослуження, по якому з обидвох дзвіниць дзвонили дзвони 33 рази з перервами. Ще більше свято було в 950-ліття хрещення Руси-України в 1938 р. Тоді коло церкви на Перевозі поставили на горбі високий дубовий хрест, а коло церкви в середині села стояв високий березовий хрест на пам'яткуполяглим за волю України, за нашу Державу. Під тими хрестами на Зелені Свята й на 1 листопада відправляли панахиди за поляглих. Хрест на Перевозі польська поліція зрізала. А в жнива, чи не 1938 р., у ночі, п'ять стшельців зрізали й березовий хрест, віднесли до Дністра, обв'язали його дротом і камінням та пустили в ріку. Наші люди, що були на громадській варті все те бачили і пізнали тих стшельців. На другий день рибаки з сусіднього села злапали той хрест і дали знати до нашого села. Жінки й діти — бо чоловіків може б чіпалася поліція! — взяли коні з возом і поїхали по хрест. Коли вже його везли, тоді з церкви вийшла процесія назустріч хрестові, привезли його і вдруге закопали, де він стояв перед тим.

Ще коротко до історії наших парохів. За Австрії був у нас о. Проскурницький, а що був уже старий, то до помочі мав о. Малковича. Потім був о. Фіґоль, о. Сивак, о. А. Борса, о. Галабарда, о. Скорохід, о. В. Кирило — цей уже був до приходу совєтів.

За Польщі війтом завжди був поляк. А якось вибрали на війта українця Дмитра Маркевича, то староста не затвердив його і назначив поляка. В нашому селі зробили збірну громаду — волость. На голову волости назначили поляка. Був це маленький ростом, колишній старшина польської армії. Він був аж до розвалу Польщі, а прийшли большевики — забрали його на Сибір.

З приходом большевицької армії у селі відбувся мітінґ, на якому говорив інж. Микола Дуткевич — був у пана лісничим. Це колишній старшина УНР. На цім мітінґу говорив він, що »Червона Армія визволила Західню Україну«, »хай живе товариш Сталін«, »хай живе командір українського фронту товариш Тимошенко«. Говорив іще жид, що Польща гнобила нас, що »хай живе вожді всі пролетарі«. Говорив іще й наш Михайло Мельник — дякував червоній армії за визволення, а все що слово, то »пані й товариші«, а люди з того мали потіху. Мітінґ відбувся на площі, де що-вівтірка відбувався ярмарок. На закінчення мітінґу жиди, поляки й українці співали »Ще не вмерла Україна«. Гурт НКВД стояв із вантажним автом на боці. Один підійшов і спитав — хто казав співати »Ще не вмерла . . .«? Йому відповіли, що ніхто, а співали тому, бо цей гимн співали за Австрії й за Польщі, польського гимну не хотіли співати, бо Польща гнобила нас, Інтернаціоналу ж люди не знають, »будем учитися«. На це нічого більше він не сказав. На третій день був знову мітінґ, на якому вибрали тимчасове управління — головою став Микола Маркевич, секретарем Степан Гнатюк, який і за польської окупації був ним, головою сільради став Онуфрій Садівський. За декілька тижнів вибирали на депутатів до Львова — Ілька Максимова, — він помер у Франції, — Євстахія Петришина. В 1940 р. тимчасове управління зліквідували, а на його місце прийшов »район« Коропецький, його головою був Борисенко, — що прийшов із Великої України, — головою партійного комітету Антонюк, також із Сходу. Адміністрація району урядувала в палаці ґрафа С. Баденія.

Виконавці програми Роковин Тараса Шевченка в Коропці. 1933 р.

Дмитро Гаврилишин, сусід Марка Каганця, розповідає деякі цікаві уривки з життя цього національного мученика.

Народився Марко Каганець у Коропці, у селянській родині, в 1881 або 1882 році. Мав він брата Івана і сестру Юстину. Ці обоє були віком старші за Марка і подружені. Їх родичі були бідні й не могли посилати дітей до школи, то діти росли неграмотні аж до тої пори, коли Марка забрали до війська. Був Марко дужеідейний і дуже прагнув бодай трохи навчитися читати й писати, щоб міг бодай листа з війська написати до своєї рідні. Мав я старшого брата, з яким Марко часто зустрічався, бо ми жили в сусідстві. Мій тато також служив при війську, то знав, що при австрійськім війську треба знати німецьку мову. А що ми обидва з братом мали охоту до науки, то вже учитель у школі почав учити нас по німецьки. Та приїхав інспектор, довідався про ці лекції німецької мови й заборонив нас учити. Тоді тато постановив винайняти для нас учителя німецької мови. І мій брат намовив Марка Каганця аби й він приходив вечорами на дві години до нас на ці лекції. Учитель, що нас учив німецького, був українець і радо помагав Маркові та й учив його задармо. Восени Марко пішов до війська і служив у Перемишлі. У війську зустрівся він із українцями які були йому прихильні й помагали йому далі у науці. Прийшовши з війська до дому, Марко вже був добре очитаний. Тоді у Коропці парохом був о. Проскурницький. Мав він двох синів — Стефана й Романа; Стефан був уже священиком, а Роман студіював право й тоді у батька писав докторську працю. Марко познайомився з цими двома синами отця пароха. До них долучилися ще два господарі — 55-літний Микита Василик, якого у селі звали Черепок, а другий Петро Мельник прозваний Вовк; було йому 63 роки. Обидва були неграмотні, але свідомі і з природи інтеліґентні. Всі вони сходилися у хаті Марка Каганця, що жив через сіни з братом Іваном. Марко, прийшовши із війська оженився. Жінка його називалася Федоня, походила з доброї родини, її вуйко був війтом у той час. Сини отця Проскурницького і ті два господарі в хаті Марка та й разом із Іваном врадили заснувати в селі читальню »Просвіти«, де б люди сходилися і свідомости набирали. Тим більше, що мали правника з собою Романа Проскурницького, що на початках усе поведе. По сусідстві жила стара вдовиця, що мала свою хату з двома кімнатами — одну винайняла на читальню, а в другій сама сиділа. Марка вибрали на голову читальні. Люди стали гуртуватися, вписуватися в члени читальні. Пан Проскурницький передплатив два часописи, постарався за багато книжок до бібліотеки читальні. Вечорами сходилися люди і слухали читання газет. У той час були проголошені вибори на послів до сойму до Відня. І люди зараз вибрали комітет, до якого увійшли пан Проскурницький, Марко Каганець і Микита Василик. Цей комітет зараз зацікавився виборчою листою, стали перевіряти її. І знайшли, що кілька соток наших людей були викреслені — не мали права голосувати, бо були »караніза ліс«. А тоді лісничим і писарем у громаді були правдиві україножери, яким і війт ішов на руку, й вони, що хотіли, те робили. Тоді комітет вніс до староства реклямацію, усіх викреслених списали й до реклямації долучили їх спис та й сказали в реклямації, що ці люди взагалі ніколи не були карані, а тимбільше — з »лісом« нічого не мали і комітет за них ручив. Як тільки вони внесли ту реклямацію, то зараз усі три члени виборчого комітету дістали анонімні листи, щоб вони покинули ту виборчу політику, бо пожалують.

Мандолінова оркестра в Коропці. По середині о. парох Антін Борса.

Було 20 січня 1908 року. Багато людей ще святкували. В нас, у Коропці, був такий звичай, що люди щоденно ранком сходилися коло ратуша і там винаймали робітників або фірманок. А той — як люди називали — ратуш, то була коршма, збудована ще за панщини. Була вона велика, містилося коло неї і 50 возів із кіньми. Коло тої коршми була почта, яка щоранку о дев'ятій годині приходила, а о четвертій по полудні відходила до Нижнева. Марко надіявся, що реклямація повинна вже прийти, то й собі пішов на почту. А що почта була спізнена, то Марко пішов поміж людей. Між людьми був уже молодший брат війта Микита, який не тримав руку з братами, а з своїми людьми. Він був бездітний, добрий столяр, мав пару моргів поля й потребував фірманів, аби гній вивезти. І зараз зголосилося більше фірманів, як йому було потрібно та ще й задурно, як то кажуть — за толоку, бо любили його за те, що тримав руку з людьми, а не з своїми братами, що були хруні. То він запросив усіх до коршми й потрактував горілкою. Попросили й Марка на один, бо він ніколи більше й не пив. У той час увійшов до коршми один поляк, Никола Мочкодан, який завжди любив пхати свого носа до всього, коли були якісь вибори, а сам він по польськи говорити невмів, бо в Коропці разом поляків і жидів було 25°/о, а всього населення тоді було около шість тисяч душ. І як тільки цей поляк прийшов до коршми, то почав говорити про вибори. Але в коршмі були брати, що їх було шість, а всі високі та барчисті, сильні, відродились від усіх людей, але спокійні; ні один із них не був письменний. Усі трималися Марка та й по сусідстві з ним жили. Вони називались Маряті. Один із них встав, послухав, про що той поляк говорить та й ударив його. Марко побачив, що поляка можуть побити, зараз сказав, щоб йшли до дому, бо й він іде. І сам він відпровадив їх, Марятів, до дому, а сам вернувся на почту. Дорога вела попри постерунок і поліція бачила, що Марко знов вертається на почту, то з постерунку вийшли, службово зібрані, всі три жандарми — комендант Ябчиньскі, цуґсфірер Токарскі і капральБанась. Віддаль від Марка до постерунку — 70 метрів, до мене — 70 метрів, до почти також 70 метрів, а до ґміни яких 120 метрів. А було мені тоді 17 років, я до всього уважно приглядався. Як тільки Марко пішов на почту, то всі три жандарми пішли до ґміни: там на нього чекали. Недалеко коршми був великий міст, довгий на яких 50 метрів, на річці Коропець. При кінці моста була каплиця св. Яна, а на п'ять метрів від каплиці був місток до ятки, а другий місток, на віддалі яких 10 метрів, був до ґміни, яка від рова була яких 20 метрів. Як тільки Марко перейшов місток і побачив, що жандарми виходять із ґміни, почав вертатися через місток на гостинець. Два жандарми перебігли тим першим містком і вже на тім великім мості заступили Маркові дорогу. Але за той час прибігла Маркова жінка Федоня, сестра Юстина і брат Іван. В одній хвилині збіглося коло сотні людей, які стали позаді Марка, а один ряд став перед Марком. Жінка і сестра взяли Марка під руки. Позаді наших людей, що стояли за Марком, збіглося до сотки людей із двора, бо двір напроти ґміни. Коли комендант взивав людей розійтися, тоді люди стояли на місці. Тоді він дав приказ наложити баґнети і наладувати карабіни. Та люди не рушилися. Комендант думав стріляти, але поглянув, що позаду наших людей стоїть багато двірських офіціялістів. Комендант ішов по середині мосту, Токарскі по правім боці від нього, а Банась по лівім боці. Комендант Ябчиньскі крикнув на них і сам скочив наперед і порозсував баґнетом тих, що заступали Марка — і перший пхнув баґнетом у Марка, а за ним зробили те саме один і другий жандарм. І як жінка і сестра ще тримали Марка попід руки, то він іще підніс ті руки догори і останні слова промовив: »Люди! За вас віддаю я життя!«. Люди зчинили крик,а жандарми дістали такого страху, що опустили карабіни з баґнетами до землі, хвилину стояли непорушно, а потім стали плечима всі три до купи — були певні, що люди кинуться на них. І зараз люди взяли Марка з моста та й принесли коло ратуша. Прибув і лікар та сказав до коменданта, що вимірив на п'ять хвилин життя Маркові. Комендант був такий змішаний, що, говорячи з лікарем, далі тримав карабін із наложеним баґнетом. Тільки лікар відійшов — вони всі три, плечима до купи, пішли на почту дати телеграму до староства. То було рано, по десятій годині. Потім пішли вони на жандармерію, там забарикадувалися й чекали на поміч, яка прийшла о 6-ій годині вечором. Приїхав і комісар. Тоді до Коропця наїхало 150 жандармів. Вістка про трагічну кончину Марка Каганця блискавкою рознеслася по цілім повіті. З усіх сіл приїжджали і приходили люди; до ранку всі вулиці в селі — зокрема та, при якій жив, а тепер лежав Марко, а звалась вона Підтемне — були заповнені. На тій самій вулиці,на яких 50 метрів від хати Марка, містилася жандармерія. Уся жандармерія була в поготівлю, а більша їх частина робила службу по тій вулиці, де була хата Марка, в якій він лежав. Жандарми обминали людей, до нікого не обзивалися. А тих бандитів, що вбили Марка, ніхто й не бачив: правдоподібно, комісар наказав їм не показуватися на вулицю. До ранку з сусідніх сіл прибуло вже до 10.000 людей і далі напливали з-за Дністра і з Товмаччини. В день похорону було понад 18.000 людей. На похорон поз'їздилося багато священиків із сусідніх парохій, наші посли з Відня і зі Львова. Над могилою промовляли наш парох о. Проскурницький і багато інших священиків, а по них мали промови посли. Кінцеву промову мав старший, 70-літній селянин із села Нагірянки коло Бучача. Він говорив дуже запальчиво і гостро; його промова була скерована на адресу всіх панів, що сиділи за Австрії по всіх урядах адміністрації, а ці пани, то були поляки, що за Австрії панували в нашій Галичині. Цей селянин із Нагірянки, без якогоу тих часах не відбулося ніяке віче, називався Палатюк.

Омелян Мельник, довголітній член управ кооператив у Коропці.

У неділю, по похороні Марка Каганця, зійшлися люди до читальні, вибрали комітет, котрий зайнявся збіркою грошей, аби збудувати відповідний пам'ятник на могилі Марка Каганця, щоб була пам'ятка для наступних поколінь, щоб вони знали, що Марко Каганець згинув за народню справу. Далі, треба було грошей для вдови по Марку, яка до того тоді була ще й в тяжі. Гроші на ту ціль впливали з наших повітів Галичини, а також із Америки й Канади. По трьох місяцях, як упав Марко, його жінка Федоня вродила доню, яку на хресті назвали Ольга. Коли вона виросла, стала дівкою, тоді вийшла замуж за сина моєї тети — Івана Марята. Федоня вийшла замуж за вдівця Михайла Гнатюка, бо так люди врадили, що він буде добрий муж і вітчим. Але й Федоня не була довго щаслива, бо Гнатюк, як вибухла війна, пішов до війська та й більше з війни не вернувся. А Федоня померла у час тієї війни.

Коропець - Перевіз. Виконавці програми Роковин Тараса Шевченка. 1939 р.

Для повного образу треба ще сказати, що на похороні Марка Каганця на цвинтарі була зосереджена вся жандармерія, що була тоді в Коропці. До нікого жандармерія не наближалася та й ніхто до неї. На другий день по похороні, жандармерія покинула Коропець, а залишилося її ще 50-ох. За тиждень виїхала з села й решта жандармерії, а залишилося лиш п'ятьох жандармів; до них були ще ті три, що вбили Марка Каганця, які щойно по двох тижнях почали робити службу. Незадовго по похороні Марка прийшли завізвання до суду для 64 осіб, які були з Марком на мості. Справа тягнулася довго; наші адвокати відкинули відразу вісім осіб, а в тім три жінки, які в той час трагічної події лиш з'явилися на мості й були лише свідками. Сорок людей було покараних від 14 днів до трьох місяців арешту.

На могилі Марка Каганця поставили гарний пам'ятник. Щорічно тут, на Зелені Свята священики при великім здвизі народу правили панахиду. Жандармерія у той час навіть не дивилася у той бік. Люди в селі— та й по інших селах — стали свідоміші: приїжджали до нас наші посли, люди почали закладати читальні »Просвіти«, »Соколи«, »Січі«. А в хаті нашого о. пароха було три партії: отець був москвофіл, син Стефан націонал-демократ, а Роман — радикал. Так воно було аж до вибуху війни в 1914 році.

Свої дані про с. Коропець, що їх іще запам'ятав, подає Омелян Мельник.

У другій половині XIX стол. у селі було дуже мало грамотних людей, хіба священик і дяк. При дяківці була школа неграмотних, у якій учив дяк, так званої тоді — руської мови. Назва »українець« іще не була знана, а щойно з початком XX століття ця назва поволі проникала й на село. До нашого села прибув у 1896 р. на парохію о. І. Проскурницький з двома синами: старший Стефан пішов у духовну семінарію і в 1910 році висвячено його, а другий син Роман вивчився на адвоката. І ці обидва молодці почали організувати наших коропчан і пояснювати— що це таке українець. Була одна біда, що їх старий батько був москвофіл і заснував читальню ім. Качковського. Але вже в 1905 р. народ почав приходити до національної свідомости заходами Марка Каганця, сина Василя, який вернувся з війська. Служивши при війську, Марко вже там познайомився з українцями міста, в якому відбував службу, бував і в українських установах, був на авдієнції у митрополита Андрея Шептицького. Там він, Марко, набрав ширшої національної свідомости. То вже восени 1905 року оснував у селі читальню »Просвіти«,Кредитову Кооперативну Спілку, якій Ревізійний Союз Кооператив дав позику в суму 10.000 корон для коропецького населення.

У виборах до краєвого сойму в1906 р. українська сторона впала. В1907 р. сойм ухвалив, що голосовання на послів до віденського сойму має проходити »тайно і безпосередньо«. Ці вибори мали відбутися в 1908 р. У місяці січні 1908 р. ґраф Бадені післав свою довірену особу до Марка Каганця, щоб він »був такий добрий« і прибув до ґрафа Баденія на авдієнцію. Марко Каганець пішов до ґрафа. З перших слів розмови ґрафа Баденія було таке, що він поставив вимогу до Марка Каганця, щоб він не брав участи у виборах до парляменту, за це дістане винагороду — 15 морґів поля від ґрафа Баденія. Марко Каганець відмовився від цієї ласки. Першого лютого 1908 р. надійшли закони про тайне і безпосередне голосування на посла. Ці закони прийшли до Сільської Громади. А 5 лютого 1908 р. Марко Каганець, як голова читальні »Просвіти«, скликав членів »ГІросвіти«, щоб вибрати комітет із 15 осіб і, разом, ранком 6 лютого піти до Сільської Громади й домагатися, щоб дали вияснення того закону про »тайне — безпосередне« голосування на посла. Поміж членами »Просвіти« знайшовся зрадник і дав знати польській стороні, що ранком — 6 лютого — прийдуть делеґати з читальні »Просвіти« під проводом Марка Каганця. У Сільській Громаді заметушились і цілу ніч на 6 лютого були в тривозі й радились — польські патріоти й руські хруні — над тим, що зробити як прийдуть делеґати від читальні »Просвіти«? Настав ранок 6 лютого. Наша делеґація з Марком Каганцем пішла до Сільської Громади домагатись вище згаданого вияснення закону про »тайне і безпосередне« голосування. Будинок Сільської Ради був замкнений, а в середині булоповно людей — радних та інших, разом із двома жандармами. Наша делеґація знадвору домагалась, щоб їх пустили й вияснили закон про голосування. Ніхто дверей із середини не відчиняв. По деякому часі вийшли два жандарми з карабінами в руках і крикнули: »В імені цісарсько-королівської моці, розійтися, бо стріляєм!«. Делеґація не вступалася. Жандарм крикнув удруге: »В імені цісарсько-королівської моці, розійтися, бо стріляєм!«. На третій виклик делеґація почала виходити на місток, ідучи на головну дорогу. Жандарми перебігли і, заложивши баґнети, стали перед делеґацією. На переді делеґації ішов Марко Каганець, а коло нього з одного боку йшла його жінка Федоня, а з другого його сестра Юстина. Жандарми підійшли до Марка. Його жінка і сестра побачили, що тут не жарти й обіймили руками груди Каганця. У ту мить жандарми поміж жіночі руки пхнули два баґнети у груди Марка Каганця. Він зробив іще декілька кроків і впав неживий. Ось так малася ця трагічна подія у нашім селі. Тайні і безпосередні вибори до парляменту відбулися того ж 1908 року в квітні і послом від українців вийшов тоді д-р Євген Левицький.

Організатором нашого села, вернувшись із війська, став Ілько Максимів син Федя. За його старанням збудували Народний Дім при вулиці Перевіз, оснували кооперативу виробу цементової дахівки і коропчани покривали свої будинки вогнетривалим покриттям. Засновано в селі пожежне Т-во »Січ« — головою, отаманом, був Ілько Максимів, син Федя. Це Т-во було знаним на ввесь бучацький повіт. Т-во »Січ« брало участь у Січовому Народному Здвизі у 1911 р. і в Січовому злеті 1914 р. 28 червня у Львові: тоді було нас 25 людей коропчан, разом із усіма Січовиками проходили ми головними вулицями Львова, з бальконів домівми чули оклики: »Слава Коропцеві — Каганцеві!«, а найбільше окликів було по Личаківській вулиці.

Заходами Ілька Максимова зорганізовано аматорський гурток, при читальні »Просвіти«, який у 1910 р. дав першу виставу »Ой, не ходи Грицю«. Ролю »Гриця« грав Михайло Максимів, »Хому« Микола Мельник, »Дмитра« Пилип Попів. Давали ми й »Наталку Полтавку« — головну ролю грала Анна Куриш. Була це неграмотна дівчина, яка — при помочі другої особи — вивчила ролю напам'ять і так грала, якби закінчила театральну школу. Ролю »Петра« грав Михайло Максимів, а »Виборного« Микола Мельник.

Століття народження Тараса Шевченка відсвятковано в нас 9 березня 1914 р.

До першої світової війни з нашого села, з українців, вищу освіту закінчили: Михайло Данчук, який, щоб дістати посаду, перейшов на римо-католицьке; Михайло Павлюк, син Павла, учитель, але з вибухом війни пішов до УСС.

На роботи виїжджали з нашого села до Німеччини, до фабрик. Попрацював два роки й вертався до хати та й купував три морґи поля. Виїжджали й на літні роботи, хлопці й дівчата, нераз і понад 100 осіб. На еміґрацію виїхали до Чех три родини, до Боснії, на постійне, виїхало 50 родин, до Арґентини виїхали родини Данчуків, Степан і Гриць, іще в 1900 р., до Америки одна особа.

А щодо коршем, то в Коропці було їх багато. Наприклад: вулиця Перевіз тягнеться на три кілометри, вулиця Луги на п'ять кілометрів — на цім просторі було п'ять коршем; на просторі вулиць Підтемне-Вагрінівка, що тягнуться на шість кілометрів, було три коршмі; в середині села що-третій дім, то коршма. В середині села був заїздний дім, де колись, за козацьких часів, заїжджали на відпочинок чумаки з возами, щовезли з Криму сіль і тут міняли її на оковиту.

Роман Коцик, урядовець Повітового Комісаріяту в Заліщиках в 1918-19 роках подає: Справа замордо-вання  Марка Каганця, у Коропці, що його доконав австрійський жандарм, поляк, Ябчиньскі, під час виборів 6 лютого 1908 р.

В 1918 р. повітовим вахмайстром австрійської жандармерії в Заліщиках був убивник Марка Каганця в Коропці, пов. Бучач, Ябчиньскі. Коли українці перебрали владу, тоді Ябчиньскі був звільнений зі служби й проти нього повели слідство за згадане убивство. Акт обвинувачення я сам читав. Ябчиньскі, боючись що його заарештують, переховувався в селі Касперівцях, у лозах, над Серетом. Мучений совістю і лякаючись суду, він збожеволів і незабаром помер.

До причини смерти Марка Каганця є ще ось така подробиця. У Коропці жив жидок, що торгував телятами. Накупив він телят, аж тут, несподівано, повітовий ветеринар винайшов писково-ратичну заразу. Позамикано ярмарки, заборонено вивозити з повіту худобу. Такі репресії повітове староство не раз пристосовувало проти сіл, які при виборах не хотіли голосувати на польського кандидата. Та, жидок за тихою згодою Ябчиньского — тоді коменданта постерунку ц.к. австрійської жандармерії в Коропці — уночі вивіз свій товар через Дністер у товмацький повіт, де цеї заборони не було. Однак, про все це знав Марко Каганець і десь висловився, що проти Ябчиньского є докази, що він зловживає владу. Про цей закид довідався Ябчиньскі і постановив: за всяку ціну позбутися свідка. За Австрії — хоча б і найменший натяк про зловживання влади жандарма, загрожувало переносом його на інше місце. Нагода трапилася — під час правиборів уКоропці. Ябчиньскі, ніби усуваючи юрбу з перед виборчого льокалю, пхнув баґнетом під серце Марка Каганця. І зробив це обдумано, знаючи, що це спричинить смерть. Офіційно ж подав, що Марко Каганець сам настромив себе на баґнет. Переведено слідство, краєва команда жандармерії стала на становищі, що хоч ужиття зброї зі сторони Ябчиньского було оправдане, то чому ж баґнетом пробито в саме серце? В цю справу вмішався тодішній ц.к. намісник Галичини, ґраф Андрій Потоцький, як найвища влада в краї, і зарядив — припинити слідство проти Ябчиньского. Ґраф Андрій Потоцький, усвоїм польськім шовінізмі був такий засліплений, що смерть українського свідомого селянина з рук ц.к. жандарма-поляка, уважав за річ природну. Та й польська тодішня преса відповідно насвітлювала цю подію, представляючи Ябчиньского як незрівняного »службісту«, який »унешкідливив українського гайдамаку«. А справді, то Ябчиньскі був звичайний бандит-убивник, що для такої низької ціли доконав цього злочину. Ніяких політичних мотивів тут не було. Ґраф Андрій Потоцький, ц.к. намісник Галичини, »найвірніший слуга цісаря«, — як він сам себе титулував, — важенько за це заплатив.

Нотатки з львівського щоденника »Діло« про вбивство Марка Каганця

»Діло«, ч. 29, 7 лютого (25 січня) 1908 року. Перша стаття на першій сторінці: »Поллялася кров«!

Телеграми: Б у ч а ч — В Коропци при правиборах жандарм забив селянина. Зареквіровано військо.

Золотий Потік — Член Народного Комітету Марко Каганець в Коропци заколений нині жандармами з причини передвиборчої агітації. Кажуть, що його нарочно замордовано.

Ми нічого не знаємо тільки те, що в Бучаччині кандидує радикал д-р Северин Данилович, а проти нього ґраф Генрик Бадені, який хоче »заступати« українське селянство. З роду Баденіх був ґраф Казимир галицький намісник і австрійський президент міністрів, виновник перших в Галичині кривавих виборів.

Посли Вячеслав Будзиновський і Евген Левицький — демарш у президента Бека.

»Діло«, ч. 30, 8 лютого (26 січня) 1908 року. »Кривава подія в Коропци«. Польська преса за вийняткомсоціялістичного »Ґлосу« не подала ніякої вістки, а тільки інформація покликається на »Діло«, подаючи, що не було правиборів, бо вони розписані на 13/2, але траґічна подія »була наслідком бійки, яка повстала між самими рускими селянами«.

Товариш і друг Каганця, якийсь п. 3., подає характеристику Каганця: »Інтеліґентний, очитаний, засновник »Просвіти« і »Каси позичкової«,  член Народного Комітету«.

»Діло«, ч. 32, 11 лютого (29 січня) 1908 року. Урядове донесення: Львівська філія ц.к. Кореспонденційного Бюро подає, що Марко Каганець побив разом з іншими трьох політичних противників тяжко. Жандармерія арештувала головних виновників Гнатюка і Каганця. Каганець ставив опір і вхопив обома руками два карабіни жандармів. Тоді жандарми його вкололи двічі легко, а третій був смертельний.

»Діло«, ч. 35, 17 лютого 1908 року. »Коропецька жертва. Марко Каганець, син Василя, народжений 12 січня 1881«.

ч. 36, 18/2, продовження вбили жандарми Токарскі і Ябчиньскі.

ч. 37, 19/2, продовження Ябчиньскі хотів ще стріляти до Микити Василика, сина Василя, але жиди заслонили.

Отець Проскурницький Йосиф місцевий парох покликаний дав розгрішення, лікар д-р Мосочи сказав, що вже запізно, Каганця взяли на руки О. Вовків, Р. Басистюк і І. Каганець і перенесли на бік.

Похорон в суботу — отець Проскурницький і син Стефан, о. Збудовський з Зубрця, Гук з Порхови,

Навроцький з Кутиск, — 6000 народа, говорили в церкві о. Збудовський, над гробом о. Проскурницький, нотар Ст. Танчаковський від Народного Комітету і селянин А. Луців. Велика делеґація зі Львова не приїхала, бо сніговія засипала залізничний шлях.

»Діло«, ч. 38, 20 лютого 1908 року, подає статтю »Коропець«, у якій пишеться про сваволю польської адміністрації і криваві розправи: 1897 перші вибори вбито у Чернієві Петра Стасюка, 1902 в час страйку Франка Скочиліса, 1906 Лядське, 1907 ... (Невиразно переписано).