Історична минувшина нашого краю зберігає багато хорошого і фактів не дуже приємних. Адже Креси — колишні східні околиці колишньої Польщі, пережили усіляке. Це і дивовижний симбіоз трьох народів, що тут господарювали, а потім “рятівне” вторгнення ще одного, східного, та усім відомі наслідки цього.
Про це та інші типові, а одночасно і самобутні реалії Коропця, дивовижно мальовничого давнього поселення, книга Михайла Собківа. Автор, родом з Коропця, книгу писав рідною йому польською мовою і видав у місті Познань у 1999році.
Перекладаючи цей твір на українську, мене особисто вразили описані події у цій околиці, що так перегукуються з сьогоденням. Книга українською мовою не видавалася.
Роксолана Задорожна
Koropiec nad Dniestrem
Михайло Собків
Wydawnictwo Poznanskie
Коропець над Дністром
Вступ
Автор цих спогадів ніколи не був особою публічною. Не спілкувався з великими світу цього. Не впливав на хід подій і жодна з історичних дат чи переломів не відбулися через його втручання. Саме тому, мабуть, і не потраплять ці спогади на сторінки шкільних підручників. Енциклопедії про них не згадають, а історик не впише у історію.
Ці спогади, проте, має прочитати будь-котрий з істориків. Повинен це зробити, попри те, що їх автор, Михайло Собків, будучи людиною надзвичайно скромною, на звання історика не претендує. Та варто лише розпочати це чтиво, і відірватися уже не захочеться.
Собків перенесе нас у барвистий світ, нещодавно відмерлий, але досі живий у його пам’яті. На схід, на південно-східні Креси (околиці Польщі, українські землі, прим.перекладача), у свій родовий, надзвичайно мальовничий Коропець. Завдяки його винятковій пам’яті ми зможемо побачити “і свято і присвяток” Кресів, зиму і літо цих теренів, людські трагедії та комедії. Ми побачимо Креси під лупою, бо Коропець — місцевість і дуже особлива і надзвичайно типова водночас. Поперемінно у злагоді та незгоді, співіснували тут три спільноти: Поляки, Українці та Євреї. Спочатку, десятиліттями, в межах незалежної Польщі. Потім — декілька років, але для автора книги надзвичайно довго — під радянською окупацією. І насамкінець — під німецькою. Співіснували, гноблені потужними хвилями історії, вдаючись у несподівані рішення, не завжди розуміючи, що відбувається, і при цьому всьому зберігали давні сусідські зв’язки, або навпаки, різко, часто у драматичних обставинах, їх обривали.
А поруч — чи не найкрасивіше описаний — потік повсякденного життя. Хтось в Коропці народжується, хтось помирає, когось заарештували, а ще інший лікується (Собків — лікар за фахом, подає нам тут детальний опис методів, від котрих іноді волосся стає дибки, а декотрі навіть дуже ефективні). Декілька разів з’являється виток кохання, декілька сцен омиті кров’ю. Гітлерівець закохується у прекрасну жидівку, щоби потім її застрелити з відчаю, а чи зі страху. Вивозять євреїв. Давні сусіди вдаються у звірські розправи. Закінчується війна. Коропець, потривожений і змінений, залишається “по той бік”. Одні звідси виїжджають, інші вирішують залишатися на місці. Михайло Собків виїжджає. Оселяється у Вроцлаві. І тепер, перебуваючи на заслуженому відпочинку, час-від-часу навідує Коропець. Зрештою, в якомусь сенсі, ніколи його не покидав. Варто замислитися над його розповіддю.
Вальдемар Лазуґа
Передмова автора
У польській літературі обмаль творів на тему колишніх східних околиць Польщі, тобто сьогоднішніх західних околиць України. Особливо мало матеріалу про період окупації та міжвоєнних часів. Частіше зустрічаються описи подій після вибуху війни у 1939 році. Не йдеться про заперечення вартості таких праць, та вони, проте, не передають повної картини тамтешніх подій і пересічний читач, котрий не відає про причини конфліктів, що безупинно наростали з давніх літ, в силу усіх цих чинників, має труднощі із розумінням простих речей.
Конфліктів на цих теренах було дуже багато, з огляду різниці між людьми, що заселяли ці землі. По-різному на одні і ті ж буденні проблеми дивилися
поляки, українці та євреї. Цим регіоном цікавився і Радянський Союз.
Безпосередньою причиною того, що я зайнявся цією темою, тобто темою східних окраїн (надалі Креси), зокрема Коропця над Дністром було те, що сам родом звідти. Крім того, конфлікти у тій ґміні були винятково яскравими та резонансними. Читач зіткнеться тут з бунтами, нападами, підпалами, процесами закладників і т.п. Саме тут були зупинені наступи ворожих військ. Для нащадків я описав також життя та працю тодішніх людей, звичаї, вірування, обряди.
Я використовував два джерела інформації. Одне з них — це перекази старожилів, пам’ять котрих сягала ще австрійської окупації, а друге — видана в СРСР праця під назвою “Історія міст і сіл Тернопільської області”, на основі матеріалів Бібліотеки Яблоновських у Львові. Відкинувши полову, на кшталт вітання мешканцями червоноармійців у вересні 1939 року та багато інших методів та форм пропаганди, я відібрав лише ті фрагменти, котрі на мою думку, були правдоподібними, хоча і значно перекрученими. Якнайменше хотілося писати про себе, та в контексті опису свого життя та трудової діяльності, а також і багатьох інших подій, у котрих я брав участь — уникнути цього було неможливо.
Та в жодному випадку не йшлося про експонування моєї особи, а про висвітлення проблеми чи конкретної ситуації. Без сумніву, багато хто з моїх ровесників могли би значно більше розповісти про пережите.
Розділ 1.
Коропець, що на Поділлі, не позначений на картах загального ужитку. Ця місцевість хоча і отримала ще у XII столітті статус міста, але після чисельних нападів татар втратила своє первинне значення і була окреслена як село. У міжвоєнні роки тут розташовувалися органи влади тамтешньої ґміни, а у 1939-1941 та 1943-1949 роках і органи районної влади, що підпорядковувалися відповідному повіту незалежної Польщі. Наново статус міста Коропець отримав аж у 1986 році з рук радянської влади.
Природа не поскупилася для Коропця на красу. Улоговина, оточена пагорбами, котрі є продовженням подільської плити, а з півдня оперезана широкою стрічкою Дністра, містила поселення і становила щось на кшталт природно укріпленого городища. Колись тут точилися найбільш кроваві бої на Поділлі. Напади загарбників завжди були потужними. Звідти ішов шлях до подальших завоювань. У час Першої світової війни з прилеглих пагорбів виднілися дула гармат російських та австрійських військ, націлених одні на одних. А на рубежі 1943-1944 років німці затримали тут наступи Червоної Армії. Поселенню і зараз товаришує прудка річка, названа Коропчик. Вона протікає через центр селища з Лугів аж до Перевозу, довжиною десь біля 10км. І тут завершує свій біг, впадаючи в Дністер.
До 1939 року у підніжжя гірського масиву, що називався Вагнірівка, у східній частині поселення, посеред оброблених полів стояла капличка з фігуркою Богородиці. З покоління в покоління передавалися перекази, як король Владислав Ягайло прибув туди в неділю під час Служби Божої. Коли віряни помітили велике військо, що наближалося до селища зі сходу, то були впевнені, що знову наближається орда. Священник, очевидно, перервав Богослужіння і усі почали утікати та ховатися у прилеглих лісах на західному боці поселення. Дорога туди була неблизькою, бо щоби дістатися із глибокої улоговини треба було спочатку здолати такий самий зависокий гірський масив з протилежного боку. Зрештою, переможець з-під Ґрюнвальда наказав збудувати костел мало чи не на вершині західного масиву. Звідти був досконалий вигляд на схід, а до лісу було значно ближче. В 1453 році власник місцевості Михайло Бучацький надав поселенню Магдебурзьке право. У 1461 році місто перейшло у власність родини Кієрдеїв, а з 1589 року стало власністю подільського воєводи Яна Сенінського. Від нього місто переходить у руки Яна Пекарського. Та він з цього прибутку не має ніякої радості, бо уже в 1607 році околиці спустошують татари і місто зрівнюють із землею. Після відступу орди власник згарища одразу відбудовує оборонний замок. Та він уже не бачить перспективи розвитку спаленого міста і у 1615 році поступається поселенням Стефану Потоцькому. Польсько-турецькі війни у другій половині XVII століття та систематичні наїзди турків і татар погіршували і так не найкращий матеріальний стан тамтешніх мешканців. У документах від 1664 року Коропець знову фігурує як село. В 1672 році на поселення знову нападають татари. Вони залишають після себе руїни та згарища. У цій ситуації Потоцький дійшов висновку, що умовою відносно швидкої відбудови поселення може стати наплив нових поселенців. Для заохочення він ліквідовує панщину і звільняє прибульців від сплати податків. У Коропець починають прибувати люди з Самбора, Мазовша та прикарпатської Русі, яких називали русинами. Навколо Коропця виникали поселення суто польські, такі як Пужники, Новосілка чи Коростятин, та руські. Зведення в Коропці церкви на Перевозі свідчить про те, що найбільше переселенців прибуло сюди із Закарпаття. Це привело до того, що населення Коропця, на відміну від інших новостворених поселень, було мішаним, польсько-руським. З рук Потоцького велелюдне поселення переходить у власність родини Собеських. У який час звитяжець з-під Відня перебував у своєму маєтку, хроніки не згадують. Та не виключено, що у час укладання Бучацького Трактату, бо ж місто це від Коропця знаходиться за якихось 20км. Король був там точно, оскільки в костелі до 1945 року переховувалися роги оленя, котрого він вполював у прилеглих лісах. Найстарші серед моїх знайомих мешканці пам’ятали порядки у маєтку графа Мисловського. Стверджують, що то був молодий, пристойний чоловік, не мав дружини і був несамовито багатий. Маєток, що розлягався від Бучача аж до Станіславова робив його власником не малих територій. Та найчастіше він перебував у Англії, що ніяк не перешкоджало йому виконувати керівні функції війта. До ґміни та своїх володінь приїжджав декілька разів на рік; щоразу його бурхливо вітало місцеве населення. Дорогу посипали квітами, а з обох боків вулиці юрмилася молодь, аби з появою графського кортежу вигукувати нескінченне “Віват Мисловський!” А нагородою для них за це були розсипані обабіч дрібні ґрейцари. На відміну від дітей та молоді люди старшого віку з тривогою сприймали кожен його візит, бо усім було відоме його бажання збагатитися за рахунок сільського люду. Колись він уже привласнив собі громадський амбар з чотирма вагонами збіжжя, а ще іншим разом наказав переорати громадські угіддя, тобто неорні землі, що були власністю ґміни, аби ще більше розширити свої земельні володіння. Та був він і обережним. Першого дня відправив у поле тільки один плуг, наступного — два, а на третій день уже десять. Розгульне життя та пов’язані з цим видатки довели Мисловського до банкрутства. Закладений маєток переходить від нього до маршалка Галичини графа Станіслава Бадені. На період 12 років, необхідних для сплати боргів, граф відчужує маєток на користь Потворовського. В кінці XIX століття Баденя на постійно переїжджає у Коропець і зводить красивий палац.
Перший помітний польсько-український конфлікт вибухнув у Коропці на рубежі 1907-1908 років, під час виборів до Австрійського Парламенту. Усі адміністративні органи знаходилися тоді у руках поляків. Це дратувало українців, котрі за будь-яку ціну хотіли мати у місцевій владі і своїх представників. Та щоб це здійснилося, треба було більше українців допустити до голосування. Тим часом виявилося, що багато з них не фігурують у списках виборців. У цій ситуації створюється Український Народний Комітет, який і мав з’ясувати причину зникнення прізвищ українців зі списків. До його складу увійшли: син місцевого священника, адвокат Роман Проскорницький, Микита Василик та Марко Каганець. Скаргу занесено до староства у Бучачі. Там було встановлено, що декілька українців таки дійсно не лічаться у списках, але це тільки ті особи, котрих колись було покарано за крадіж дерева з лісу. А згідно з тодішнім австрійським законом, один раз покарана людина позбавлялася громадянських прав на все життя, тобто не могла брати участь у голосуванні. Вістря ненависті було спрямоване тоді на лісничого Вшака, котрий видав той наказ. Так, на основі представлених старостою аргументів, Комітет припинив свою діяльність. Від подальшої боротьби не відмовився тільки Марко Каганець. В лютому 1908 року на чолі кількасотособової групи демонстрантів він відправляється до будинку ґміни з петицією, щоб війт (прадід автора) подав нове звернення до староства. Після відмови натовп прямує в бік відділку поліції. Перед відділком наражаються на опір із трьох поліцейських службовців. У старшого чергового Яльчинського, командира Токарського та капрала Банася — заряджені карабіни. Вони закликають демонстрантів розійтися. На якусь мить натовп затримується. Та Марко сам іде далі. Лунає команда halt!, але Марко ігнорує наказ. Наступним наказом “Стій, бо стрілятиму!” Марко також нехтує. Проткнутий багнетом він загинув на місці. Його похорон став знаковою антипольською маніфестацією. Спеціально направлений на цю урочистість промовець зі Львова не особливо оплакував небіжчика і не розповсюджувався про боротьбу, ради якої загинув, а за всяку ціну намагався осміяти поляків. Кожен — казав він, хто називається Березовський, так названий, бо зачатий під березою, Сосновський — бо під сосною і т.п. Йому кричали браво, і його промову супроводжував вибух сміху. Поляків, навіть найбідніших, охопив тихий страх. Вечорами вони не виходили з дому, а перед нічним сном наглухо зачинялися вікна та двері. А моєму прадіду надсилалися листи із погрозами і обіцянками помсти, оскільки він нібито дозволив поліцейським застосувати зброю. До описаних погроз не дійшло, але застосувався інший спосіб помсти місцевій владі у формі несплати податків та невиконання обов’язків на користь ґміни, таких як несення варти та відмова від шарварків і т.п.
Складно зараз відповісти на запитання, чи доходили повідомлення про непокору українців місцевим органам влади до відповідних посадовців у Відні, а якщо так, то чи належно оцінювали вони зусилля поляків для утримання порядку згідно законів завойовника.
У час розпаду Австро-Угорщини на здивування поляків, австрійці не доручають Галичину тогочасній адміністрації, а передають зброю українським частинам, що підтягуються з фронту.
Відбувається напружена боротьба за Львів. Дрібні сутички відбуваються і у багатьох інших населених пунктах, та зважаючи на їх скромний характер ніхто про це не згадує. У 1918 році над Коропцем замайорів синьо-жовтий стяг. Після перемоги Жовтневої революції про ці землі мріяли також росіяни. Ціль, яку вони собі ставили, спрощувалася тим, що озброєність українців була слабкою, а поляки були взагалі обеззброєні. Петлюра та його військо було безпорадними, бо більшовики вдавалися до наїздів. Фронту як такого насправді ніде не було, але відбувалися чисельні, надзвичайно криваві сутички.
Ось спогади моєї мами з того періоду:
У селі немає ніяких військ. Навкруги тиша та спокій. З боку Перевозу, тобто з південної частини поселення їдуть на конях у напрямку центру двоє розвідників. Коли наближаються до нашого обійстя, з’ясовується, що це українські козаки. У мешканців цей факт викликає зрозумілу зацікавленість. Вони їдуть повільно з автоматами, готовими до вистрілу. Обидва молоді, з-під шапок видніється кучеряве волосся і одягнуті у елегантні мундири. А з боку Вагнірівки, тобто східної частини, їх помітили росіяни. Вони крадькома дісталися центру і заховалися за муром. Коли козаки наблизилися до них, пролунали постріли. Вершники кваплячись розвернули своїх коней і почали утікати. У одного з них вцілили. Його тіло почало безвладно хитатися на спині коня і, проїхавши ще декілька десятків метрів, рухнуло на землю. Відразу підбігло до нього декілька, одягнутих у лахміття чоловіків і поспіхом зняли з нього мундир і чоботи.
В липні 1919 року Коропець здобувають поляки, але уже в серпні 1920 року сюди вторгається 41ша дивізія чотирнадцятої Червоної Армії. Під кінець вересня все-таки остаточно здобувають селище війська генерала Галлера.
У період незалежності Другої Речі Посполитої населення Коропця складалося з представників трьох народів: Українців, котрих називали Русинами, Поляків та Євреїв. Пропорційно кількості мешканців у селищі було дві церкви, костьол і синагога, а у 1938 році розпочато будову ще однієї церкви. Особливим симбіозом був зв’язок поляків з русинами. Цьому сприяли три основні чинники. Одним з них було те, що вістря ненависті українців було скероване проти Радянської Росії, котра загарбала Україну. А під Польщею українці тішилися повною свободою, рівністю прав, і, навіть, у певній мірі, особливою автономією. Їм дозволялося співати свій народний гімн і вивішувати жовто-блакитний стяг на даху своєї читальні. Та вирішальне значення мало верховенство Папи Римського над костьолом та Греко-католицькою церквою на підставі Брестської Унії 1596 року. Цей факт привів до того, що усіх цих людей не стільки різнила їх національність, як об’єднувала спільна віра. Тому часто русина називали греко-католиком, а поляка — римо-католиком. І, нарешті, останньою причиною такого симбіозу було те, що внаслідок ліквідації національного бар’єру усюди були дозволені змішані шлюби поляків та українок і навпаки. Дійшло до того, що під кінець міжвоєнного періоду усі родини українсько-польські були між собою у якійсь мірі кровно споріднені. Дуже мало родин було або суто українських, або чисто польських. Це не було перебільшенням, достатньо було щоб брат чи сестра когось із подружньої пари пошлюбували когось іншої національності, і уже ціла родина ставала змішаною. У таких випадках навіть діти цього подружжя ставали різнонаціональними. Якщо народжувався син, батько котрого був поляком, то його охрещували у костьолі, а якщо дочка, матір котрої була русинкою, то хрещення відбувалося в церкві. Тому у кожній багатодітній сім’ї одна дитина на щоденній християнській молитві хрестилася раз і молилася по-польськи, а інша — три рази, молячись українською. У школі діти також відвідували різні уроки релігії. Спеціальні звичаї панували також при укладанні мішаних шлюбів. Оповіді одночасно оголошувалися у обох святинях. А місце шлюбу залежало від національності нареченої. Тож, якщо поляк одружувався з українкою, то незалежно яким був патріотом, шлюб мусів брати в церкві, а якщо майбутня дружина була полькою, то на основі взаємності, українець мав давати подружню клятву у костьолі. А про те, які свята майбутня родина відзначатиме, вирішувала національність чоловіка. Варто знати і пам’ятати, що через чотирнадцять днів після якогось католицького свята припадало аналогічне свято української церкви. Тому у календарях червонілося від чисельності свят.
У святкові дні, як польські так і українські, зачинені були школи, пошта, адміністративні установи (ґміна) та усі крамниці. Подвійне святкування було особливим благом для дітей зі змішаних родин, де були сини і дочки. Там готувалося дві Святі вечері а також двічі відзначали Великдень, аби ніхто не почувався скривдженим. Слід також згадати, що у релігійні свята римо-католиків, українці утримувалися від тяжкої праці, згідно релігійних канонів, а поляки відповідали взаємністю. Особливого характеру урочистості набували на свято Трьох Царів, що називалося просто Йордан. Ріка Коропчик протікала недалечко церкви. Коли виходила процесія з костьолу, аби на вирубаному у льоді вівтарі духівники відправляли богослужіння, їм назустріч виходила така ж процесія з церкви. Привітання виглядало так: спершу тричі схилялися фани, тоді віталися священнослужителі, аби процесії врешті з’єдналися і разом рушили до корита річки. Українці, тобто греко-католики через чотирнадцять днів відзначали те саме свято, на тій же річці, але не на тому ж місці, а ближче до церкви на Перевозі. Церемонія була такою ж. На стражі розвитку духовного зв’язку між цими двома народами стояли не тільки місцеві священнослужителі, але й високі достойники Церкви. Євгенія Базяка під час його візиту до парафії у 1938 році спочатку зустрічали перед українською церквою, а тоді після короткого Богослужіння його вітав і місцевий рабин читанням уривків із Книг Мойсея, і лише насамкінець він прибував до костьолу. Переймаючи приклад від мужів церковних так само чинили і мужі державні. Урочистості третього травня також починалися у церкві. Того дня, вдосвіта, після того, як місцеві сурмачі відіграли “Світанкову” і по всіх вулицях села проїхалися дружинники на прибраних та оздоблених конях, збиралася процесія. Її зазвичай очолював війт з солтисом, далі ішли поліцейські, тоді граф Баденя з усією родиною і насамкінець пожежна частина зі шкільною молоддю. Після відправлення у церкві з цієї нагоди урочистого богослужіння, заново усі шикувалися у тому ж порядку, аби в такт маршу, що грав оркестр, іти на таку саму відправу до костьолу. Однакове трактування громадянських прав владою, взаємна релігійна толерантність та особисті родинні зв’язки поляків з українцями спричинили не тільки формальну стабільність цих етносів, але й спонукало до справжньої взаємної поваги та позбавленої фальші любові. Не існувало таких понять як “наше” чи “ваше”. Коли поновлювали костьол з нагоди візиту єпископа, русини не шкодували сил та засобів у допомозі полякам. А ті в свою чергу віддячували допомогою при будівництві церкви, котра мала височіти на протилежному пагорбі. Через вибух Другої Світової війни та будова не була завершена. Зведений був тільки високий мур з граніту, що оточував цілий пагорб та залився фундамент.
По-особливому у Коропці відзначали свята Різдва Христового та Великодня. На Святвечір, прикрасивши ялинку домашнім печивом, дорідними яблуками, барвистими ланцюжками та свічками, до хати вносилася так звана габа. Це була звичайна солома, яку у великій кількості розміщували під столом, а у декотрих домівках навіть розкидали по цілій хаті і ходили по ній протягом усіх свят. Тоді, в залежності від роду занять господаря у дім заносилися основні знаряддя його праці. Діти ж ставили свої зошити та книжки, аби легше йшла наука в школі. Цим звичаєм не можна було знехтувати і тому під столом нагромаджувалося багато предметів. Тоді клали сіно, і то не мало, а стільки, щоб на столі ледве утримувалися складені один на одного калачі.
Віднісши святкові страви найближчим сусідам українцям, котрі згідно греко-католицького календаря відзначали таку ж урочистість пізніше, символічним розділенням їжею з усіма звірами та запаливши на столі свічки, наступала кульмінаційна мить вечора. А власне, внесення господарем у дім дорідного снопу пшениці, який символізував заблукалого бурлаку і називався дідух. Переступивши поріг в його ім’я господар казав: “Слава Ісусу Христу!”. Після відповіді на привітання бажав усій своїй родині здоров’я, усякого благополуччя і “аби було і в коморі і в оборі, в стайні і стодолі”. Потім сніп ставили у кутку, біля святкового столу, котрий уже раніше був накритий. Аж тепер сім’я могла сісти до столу. Ділилися оплатком і глава сім’ї кидав до стелі ложку куті, тоді можна було приступати до вечері. Та треба було пам’ятати про те, щоб не спиратися на стіл, аби “у жнива не боліли крижі”. По вечері дівчата поспіхом збирали дерев’яні ложки і виходили у двір, стаючи перед хатою. Вони голосно калатали ложками доти, доки десь не загавкає пес. В залежності від того, звідки чути було гавкіт, вгадували з котрого боку прийде майбутній чоловік. Оскільки вечеря усюди закінчувалася майже о тій самій порі, то собаки гавкали звідусюди і іноді складно було в усім тім розібратись. А в самі свята незлічена кількість колядників ходила попід вікнами садиб. Та найважливішою колядою, котру усі очікували, був прихід костьольного братства. З огляду на те, що їх було дуже багато, і усе більше долучалося, то не усі поміщалися в домі. Але співали вони так, що це запам’ятовувалося на увесь рік. На світанку, у день Трьох Царів, було закінчення свят. Того дня, рано-вранці, виносили на город габу і там її спалювали. Виглядало все це дуже забавно. Ще були сутінки, навкруги білизна снігу і численні багаття. Це одночасно був і знак, що ще того самого дня, увечері, розпочинаються свята руські. По-іншому обходилися з дідухом. У супроводі цілої родини його виносили з хати до стодоли і ставили на найвиднішому місці, окремо від інших снопів. А молотився він перед сівбою, аби змоловши, спекти одну хлібину спеціального призначення.
Селянин, підготувавши ріллю до сівби, ставив хлібину посеред поля і, перехрестившись, зачинав сіяти. По завершенні сівби, він ламав хліб, частину розкидав птахам, а решту давав коням. Ця традиція походила з повір’я, що давним-давно, з незапам’ятних часів, було так, що колос виростав не зі стебла, а з самого кореня і хліба вистачало для кожного створіння. Тоді Господь Бог зумисне взяв у долоні стебло і потягнув його вверх, знищуючи усі зерна, залишаючи тільки той колос, що поміщався у Його долонях і як покарання призначив його виключно людині.
Великдень, тобто Wielkanoc (Велика Ніч) у поляків, відзначався так званою гаївкою. Дуже розмаїтою вона була у русинів. Це тому, що у поляків не було спеціальних для цієї забави пісень, або взагалі це не було звичаєм поляків. Забава полягала в тому, що молодь, беручись за руки, кільцем оточувала храм, і в такт пісенькам танцювала. Кульмінаційним моментом був похід з церкви на Перевозі до центру. Процесія вирушала у мить, коли хоровод підходив впритул до щиту високого пагорба, що називається Пар. З головної церкви такий же хоровод виходив навпроти, щоб об’єднатися і створити спільну гаївку. У гаївці брали участь виключно дівчата і то лише полячки. При цьому гаївка наближалася до територій при костьолі. Зазвичай співалися українські пісні.
Специфічних звичаїв дотримувалися також у випадку створення молодого подружжя. Весілля були гучними, але влаштовувалися окремо, тобто і в домі молодої і в домі молодого. Заможніші влаштовували теж так званий коровай. Тоді весілля починалося ще в суботу і закінчувалося в понеділок. А день перед головними урочистостями до дому нареченої приходили усі її подруги, товаришки і готували вінки. Усі дії того обряду супроводжувалися спеціальними співанками, що виконувалися тільки з цієї нагоди. Усі вони були тужливими, бо йшлося у них про те, що молода уже завтра покидає своє родинне гніздечко. Найпоказовішим був вінок для нареченої. Сплетений з різнобарвних квітів, із вставками з позолоченого мирту, ззаду прикріплювалися барвисті стрічки. Кульмінацією тієї урочистості було одягання вінка на голову молодої. Вона сідала посеред кімнати, а усі подружки вставали і разом несли вінок до неї. Кожна мусила зловитися бодай за кінчик стрічки. Потім зав’язувався так званий рантух, він був прототипом вельона. Був довгим, складеним в декілька, відрізком білого полотна. Його ставили на плечі, тоді перехрещували на грудях, і, нарешті, зав’язували широкою кокардою ззаду. Тільки тоді молода, у супроводі старшої дружки могла іти просити гостей. Після закінчення урочистості кожна з товаришок отримувала спеціально випечений маленький калач. Запрошення на шлюб та весілля значно відрізнялося від сучасних форм цього обряду. Пов’язаний з цим ритуал однаково зобов’язував обох наречених. Прийшовши до господарів, наречені окремо перед господарем, а потім перед господинею низько кланялись і промовляли фразу: “Просили Вас тато і мама і ми Вас просимо, аби Ви прийшли до нас на весілля”. Якщо весілля було з музиками, то гості сходилися ще в суботу ввечері. Вони приносили певні речі, найчастіше те, що самі й виробляли. Наприклад, полотно, або продукти, такі як кури, зерно, а заможніші і горілку чи цукор. Спочатку заходили до комори на легкий перекусок, аж після цього заходили в дім. Головним танцем був козачок, коли хлопи, переважно старші, не вміли танцювати танго чи вальс. Хлоп хотів собі тупнути. Тож брав обраницю за бедра і в такт пекельно швидкій музиці крутився в той чи інший бік, закидаючи взад праву ногу.
В неділю відбувався шлюб, а тоді весілля. Якщо весілля було у молодої, то кульмінаційний момент наступав після вечері. То були очепіни, котрі на той час мали інший характер, бо були пов’язані не стільки зі зніманням вінка, як зав’язуванням молодої у хустку. Слід знати, що згідно строго дотримуваній традиції, наречена мусила мати довгі коси. Жодна дівчина не відважилася б їх обрізати. Перед шлюбом дозволялося ходити з відкритою головою або носити хустину, зав’язану під бородою. Та з заміжжям жінці не можна було не лише показуватися на люди з не покритою головою, але й хустина мала бути зав’язана по-особливому, способом, який використовували тільки заміжні жінки. І ніхто уже відтоді не бачив її коси. Хустина була предметом мрій кожної жінки, бо спосіб зав’язування визначав, чи вона має чоловіка, а чи перебуває у ганебному стані старої дівки. Дуже значущим це було для дівчат із бідних родин, адже вони, за браком приданого, не мали ніяких шансів одружитися, будучи навіть найкрасивішими. Лише в одному випадку дозволявся дівчині привілей хустини заміжньої жінки, а саме, якщо вона перебувала на пізніх термінах вагітності. Тому багато гарних, порядних дівчат ішли на таке, аби не ходити ціле життя з косами. Жодна з них ніколи ні від кого не вимагала аліментів, а хто був батьком дитини - до кінця життя було відомо тільки їй. Саме тому церемонія зав’язування молодої була особливо урочистою. До нареченої, що сиділа посеред кімнати, підходили дівчата, спочатку ті, що знімали з її голови вінець. Тоді починався обряд розплітання коси. Ця церемонія не допускала присутності чужих, тому тут знаходилася тільки найближча родина. Тож починав розплітати батько, далі матір, а пізніше брати і сестри. Аж тоді до церемонії долучалися присутні на весіллі заміжні жінки. Як перед тим дівчата, так тепер і вони оточували молоду і під жалібливі спеціальні співанки наново заплітали коси. Заплівши та у особливий спосіб уклавши їх, приступали до здійснення кульмінаційної миті урочистості: зав’язування такої жаданої хустини. Той факт, що зав’язували її виключно заміжні жінки означав ще й те, що молодиця була прийнята ними у їх спільноту. Тільки тепер, зав’язана хустиною, у супроводі своїх гостей, молода нарешті могла бути відправлена до весільного дому свого нареченого або ж приймати його у своєму домі, якщо він мав тут замешкати. Дальше весілля було спільним. Життя родинне, незалежно від маєтку, кількості членів сім’ї, точилося у одній кімнаті. У багатьох домівках було і дві кімнати, розділені сіньми, але у тій другій, зазвичай меншій, зберігалися продовольчі запаси, одяг і т.п. У жилій кімнаті значну площу займала велика піч для випікання хліба з прилягаючою до неї кухнею. Обставлялася така кімната скромно. Попід стіни розставлялися лавки, у деяких домівках був навіть креденець. Посеред кімнати стояв стіл і завжди мусило бути хоча б одне ліжко, тільки для батьків. У випадку багатодітних сімей, малі діти спали на печі, а старші — на розкладених по долівці матах. Особливо бідні родини, у котрих була тільки одна корова, під час сильних зимових морозів заводили і її до цієї кімнати. Це зумовлювалося тим, що сама у стайні могла би замерзнути, а це було би непоправною втратою. Усі хати ліпилися з глини і накривалися стріхою. Стіни білилися у ледь блакитний колір, а фундамент на жовто або цегловий колір. Ці дії виконувалися по декілька раз у рік, і тому хатини виглядали досить охайно. На зиму довкола кожної хати клали так звану загату, яка була додатковим захистом від морозів. Це були встановлені дерев’яні кілки, від землі аж до стріхи, а за ними накладали солому або ж сухе листя.
Пропорційно кількості жителів у селищі діяло чотири школи. На протилежних околицях, тобто на Лугах і Перевозі, де мешкало найбільше українців були чотирикласні українські школи, але з обов’язковим вивченням польської мови. У центрі — семикласна, з польською мовою навчання, але обов’язковим вивченням української, та школа єврейська, де вивчалася лише гебрейська. Слід згадати, що у п’ятнадцяти селах, що належали до цієї ґміни, чотирикласні польські школи були тільки у Пужниках, Новосілці та Гориглядах, тобто там, де жили тільки поляки. По решту селах, де більшість була за українцями, школи були тільки українськими. Якщо у таких поселеннях було декілька польських родин, то їхні діти польську мову вивчали досить поверхнево, бо мовою викладання була все ж українська. Там не було також і костьолів, тому поляки брали участь у Літургії в українській церкві.
Найвагомішим осередком польської культури був, звісно, костьол. Це було чи не єдине місце, де не тільки можна було послухати Службу Божу від початку до кінця рідною мовою, але передовсім й тому, що ніхто крім капланів не закликав культивувати традиції предків. Та це було, так би мовити, краплею в морі, беручи до уваги те, що у всій ґміні було тільки дві римо-католицькі парафії: в Коропці та у Пужниках. У Вістрі та Гориглядах були костьоли, та не було ксьондза. Туди періодично доїжджали служителі Римо-католицької Церкви з Коропця для відправлення Месси. Така ситуація спричинила те, що дуже багато поляків з території ґміни взагалі не знали польської мови або послуговувалися нею на дуже низькому рівні, чим нещадно мову калічили. Незнання мови, особливо особами старшого віку, спричинювало часто трагікомічні ситуації. Більшість з них хотіли будь-що підкреслити свою національну приналежність і власним способом спольщували українські вирази. Наприклад, загальним українським привітанням селян під час польових робіт було “Боже помагай”. Це відповідало польському “щеншчь Боже”. Цей вираз був і складним у вимові і багато-хто просто не розуміли його значення. Тому спольщене було усе привітання, коли казали “Боже pomagaj”. Фраза мала певний зміст, але це уже не було чисто українським виразом. Цим людям можна було поспівчувати. Більшість з них, особливо старшого віку, або взагалі не ходила до школи, або припинила свою освіту ще у початкових класах і надалі не мали ніякого контакту з польською мовою. Вони послуговувалися мовою більшості жителів селища, тобто українською. Пізніше, після репатріації, цим людям на землях центральної Польщі, віднайдені родичі проявляли певну зневагу, кривдили їх, називаючи українцями чи ще гірше, бандерівцями, не відаючи при цьому, що саме ці польські сім’ї, живучи поодиноко серед українців, якраз бандерівцями були найбільше переслідувані. В державних установах, натомість, можна було порозумітися обома мовами. Війт, наприклад, розмовляв польською, а прибулий прохач української національності або поляк, котрий не знав польської мови — розмовляли українською. При цьому панувало повне порозуміння.
Будівля ґмінна не відрізнялася від інших сільських хат. Була зліплена з глини, покрита стріхою, не було там підлоги, а на зиму також обкладалася так званою загатою. Приміщення складалося з двох кімнат розділених сіньми, але сама установа ґміни займала тільки одну з них. Інша ж призначалася для солтиса. Персонал ґміни був скромним. Сюди належав лише війт, у час Другої Речі Посполитої ним був поляк, а саме Мілевський, та секретар, українець Гнатюк. Перший з них був низького зросту, і як колишній офіцер під час свят одягав свій військовий мундир. А другий — високого зросту, демонстрував свою національну приналежність відповідним українським національним костюмом. У нього був гарний почерк і мабуть завдяки цьому був секретарем, як пізніше казали, вічним, бо займав цю посаду дуже довго.
Іншими важливими особами ґміни були два ґмінні поліцейські: Василь Пілецький та Дмитро Василик. Обидва були українцями. Свою службу проходили по змінах. В час відсутності війта виконували його обов’язки. Їхньою формою були чорні мундири і прив’язані до пояса шаблі в чорних, карбованих піхвах. Насправді вони були дерев’яними, бо це було усе, що залишилося після австрійського панування. Та вони не мали вагомого значення, бо мали, радше, символічний характер, хоча в якійсь мірі і підкреслювали владу поліцейського. Варто, мабуть, згадати, що тільки на короткий час, перед Другою світовою війною, перестали носити австрійські шоломи. Їхнім обов’язком було призначення чоловіків для варти у селищі о нічній порі, виконання шарварків, виголошування промов від імені влади ґміни у день ярмарку. Найцікавішою була саме ця, остання функція. Виконуючи службовий обов’язок, поліцейський зазвичай ставав посеред базару і щосили бив у бубен, допоки усі переставали торгувати. Коли ж усі збиралися навколо нього, починав голосно говорити. На той час цей спосіб подачі інформації був дуже значущим, оскільки багато, особливо старших чоловіків, взагалі не вміли читати. Якщо війт на той час видав розпорядження якогось дня провести ремонт певного відрізку дороги чи розчистити рови при дорозі, то усі були зацікавлені в тому, щоб у призначений день, в конкретному місці, без додаткових нагадувань, з’явилися усі з власними знаряддями праці для виконання робіт. Вражаючим було те, що ніхто ніколи не перевіряв присутніх за якимсь списком. Ніколи також не вказувалося скільки осіб і з яких родин має прийти, бо завжди приходив кожен, хто тільки міг. У війта тоді було складне життя. Кожен його крок вирішувався радниками, а він був лише владою виконавчою. Пропорційно до кількості мешканців, тринадцять радників було українцями, шестеро — євреями і шестеро — поляками, крім того у представника графа було два голоси. Між ними ніколи не було ніяких суперечок у справі, що стосувалася спільного блага населення, як, наприклад, згадувані уже ремонтні роботи доріг або ж чищення ровів, але по-іншому виглядала ситуація, коли обирали війта або солтиса. Українці завжди хотіли, щоб ним був українець, а поляки та євреї, становлячи ніби єдиний блок, хотіли на цю посаду поляка. Зазвичай перемагав той кандидат, котрий представляв не тільки кращу програму, а й способи її реалізації. Одним з солтисів був поляк Францішек Лукасевич. У час своєї каденції він захворів і довго не міг виконувати своїх функцій. Могло б здаватися, що не було нічого простішого, як замінити його іншим поляком. Але такого не трапилося, оскільки демократичне право це забороняло. Виконувати його обов’язки міг тільки солтес-заступник, а ним був завжди найстарший за віком радник. У той час ним був єврей Зіммер. Волею-не-волею він був відірваний від своїх торговельних справ і мусів управляти громадою аграріїв.
Хоча покірність та слухняність перед місцевою владою у народу була значною, та найбільшу повагу викликала поліція. На терені ґміни було три поліцейські виконавці: комендант Ґан та дільничні Тиміх і Шостак. У них не було надто багато справ, бо загалом, у міжвоєнний період по селах, та й в самому Коропці не було ніяких бійок, ані тим паче вбивств. Найчастіше, чим вони були зайняті — це затриманням непоправного злодія Гриця. Він мешкав на Підтемному і просто не міг жити без крадіжок, хоча і не був найбіднішим. Якщо хтось заявив про крадіжку, одразу затримували Гриця, він усе повертав і за декілька днів його відпускали.
Про міру зневаги до тих, хто якимось чином вдавався до порушення закону, може свідчити випадок втечі одного арештованого. Це був не повсякденний випадок, оскільки його арештували в суботу. Наступного дня, в неділю, у час, коли поліцейський приніс йому полуденок, тобто коли парафіяни спішили до своїх святинь, арештант втік. Здійняли тривогу. Наздоганяти його кинулися усі: українці і поляки, старі і малі. У ситуації, коли люди пропустили відправу у храмі, наздоганяючи втікача, хоча ніхто і не знав достеменно за що він був затриманий, про успіх втечі уже не йшлося.
Подібно до того, як на стражі благ матеріальних були три поліцейські, здоров’ям громадян опікувалися три лікарі. Був польський лікар Чижевський, український — Сандурський, та єврейський — Кронберґ. Національність лікаря, проте, не мала значення у випадку надання допомоги. Вибір лікаря визначався платнею, яку кожен з них для себе просив. Тож треба було знати, що за прийом в кабінеті платня становила два злоті, а за візит додому треба було викласти цілих п’ять. На ті часи то були величезні суми. Найбільшими прийомами користувався Кронберґ, бо у нього оплати були трохи нижчими, але тільки для близько знайомих з ним ґаздів і то під великим секретом. Успіхом користувався також Дєчок. То був простий український чоловік, який з медициною мав справу, будучи санітаром у австрійській армії. Та лікував він усіх та ще й дуже дешево. У нього не було свого кабінету, але його діяльність була майже офіційною. В умовах, коли кожна копійка була на вагу золота, порада у лікаря, навіть в Дєчка була остаточною. У випадку простуд чи інших легких недуг люди рятувалися самостійно тим, що пили відвари з трав, а якщо це не допомагало, то вдавалися в процедуру паріння. Це виглядало так: у відро накладалося розжарене у печі каміння, тоді на нього наливали холодну воду, щоб було побільше пари. Хворий сідав на те відерце, його відразу закутували кількома веретами і він там сидів доти, доки міг. Якщо хворого боліло горло, у полотно загорталися гарячі потовчені картоплини або пісок і цим замотували шию. З позиції сучасної людини, котра у будь-якому випадку приймає антибіотики, усі ті процедури видаються кумедними, примітивними і навіть наївними. Але найважливішим є те, що усі вони були ефективними. Не виключено, що роль відігравав і природний відбір. Варто знати, що у бідних, багатодітних родинах була одна, рідко дві пари чобіт, котрі зазвичай носили дорослі. Діти, котрі для розваги взимку хотіли покататися на санках, босими вибігали на сніг. Швиденько витягали санчата на гірку і ще швидше з неї з’їжджали. Слабші діти по таких розвагах найчастіше хворіли, а то й помирали. Хоча це не було вже й так часто. Тим, що виживали, допомагали усі, навіть найпримітивніші способи лікування. Порятунку не було хіба тим, кого спіткала тяжка недуга і необхідний був лікарняний стаціонар.
Стоматолога, звісно, в Коропці не було і про лікування хворого зуба не могло бути і мови. Щастям у нещасті було те, що більшість мешканців мали здорові зуби, якщо ж допомога була необхідна, то на молочарні пацієнтові капали на хворий зуб краплі, так званого “зайзаєру”, тобто сірчаної кислоти, і за якийсь час біль дійсно вщухав. Гірше було у випадку, коли зуб довго нив, кислота не діяла і зуб треба було вирвати. У розпорядженні хворого тоді був лікар, для більшості недоступний з точки зору ціни, або ж Дєчок, який, насправді, не застосовував ніякі знеболювальні засоби, зате був значно дешевший, і, зрештою, доступні були усі ковалі, що виривали зуби задармо. Не було проблем із зубами нижньої щелепи, бо переважно кожен міг собі сам такий зуб видалити. Процедура була простою: у дерев’яну балку стелі забивали міцний цвях, до котрого прив’язували міцну конопляну нитку. Хворий ставав на стільчик, петлю нитки закладав на хворий зуб і зістрибував з стільчика. Бувало, що вже після першого стрибка зуб висів на нитці.
Якщо у першій фазі недуги вдавалися до відварів та компресів, то наступним етапом лікування було так зване “скинути вроки”. Це уміла робити кожна господиня, оскільки цей простий, і як казали та вірили, ефективний спосіб лікування, передавався з покоління в покоління. Полягав він у тому, що насамперед треба було розпалити в печі, щоб полум’я палаючих дров було обов’язково свіжим. Якщо ж хтось занедужав, а в печі уже горіло, слід було цей вогонь погасити і розпалити наново. Та, що “скидала вроки”, до миті появи перших вуглин стояла навколішки біля печі і читала молитви. Тоді брала горня з холодною водою, набирала вуглинок і кидала їх у горня. Якщо тонули усі, навіть найменші, то, без сумніву, причиною хвороби були “вроки”. Якщо ж вуглинки плавали на поверхні води, процедуру припиняли і шукали інші причини недуги. Якщо “вроки” були безсумнівною причиною страждань недужого, то він мав спочатку по ковтку з чотирьох боків горнятка надпити води, занурити у воду ліву руку і тильною стороною кисті зволожити обличчя. Заключною частиною процедури було вмивання хворого го під пахами і збризкування тіла водою...
Завдяки графові Стефану Бадені в маєтку працювало багато людей. Усі були забезпечені, а їх праця добре оплачуваною, бо окрім зарплатні отримували ще й винагороду натурою у вигляді молока, збіжжя, сіна і т.п. Вони жили значно краще навіть від найзаможніших ґаздів, котрі іноді судилися між собою за переорану межу. Діти отримували від Святого Миколая шкіряні чоботи та багато інших подарунків. Граф був незвичайною людиною. Він не шкодував грошей і для суспільного блага. По-особливому також виховував своїх дітей, Яся і Зосю, котрі, не дивлячись на своє походження, гралися з дітьми з бідних родин.
Дохід кожної простої сільської родини був практично тільки від продажу сільськогосподарської продукції власного виробництва: плоди поля та продукти живності. Та дохід цей був невеликим через конкуренцію, а ще тому, що усі ціни диктували жиди, котрі скуповували продукцію за пів дарма, а тоді вивозили її на продаж у більші населені пункти і отримували хороший зиск. У ситуації існування тільки одного джерела доходу, життя пересічної родини було дуже скромним. Тільки в неділю на столі бувало м’ясо, і то в символічній кількості. Водночас хибною була би думка, що народ голодував, бо хліба, картоплі та молока нікому не бракувало. Буденно картоплю, котру місцеві називали мандибуркою, мастили олією з насіння коноплі. Оскільки кожен гріш був на вагу золота, то купувалося лише найнеобхідніше. Звичайному хлопові не ставало на покупку дзиґарка(годинника), та він, зрештою, нікому і не був потрібним, бо ніхто нікуди не поспішав, а час визначався по сонцю. Орієнтовний час перед смерканням визначали на так званого хлопа. В залежності від висоти сонця над горизонтом казали, що є, наприклад, “на п’ять хлопів”, і в міру опускання сонця “на чотири, три хлопи” і т.д. Дуже точний час вказував тільки свист локомотива перед в’їздом на станцію у Нижневі. Потягами, однак, ніхто не їздив, бо не було такої потреби. Тому багато людей навіть не знали як той поїзд виглядає.
Найбільшою радістю молодих людей, котрих призвали до війська було те, що хоча б раз в житті їхатимуть залізницею. До того ж, кожен мріяв, щоб його військова одиниця була подальше від дому, аби якнайдовше їхати. Щастило тільки українцям, бо їх службу призначали на заході країни. Поляків, натомість, відправляли до Полку Стрільців Подгалянських в Коломиї, отже в місті віддаленому від Коропця на декілька десятків кілометрів. Радості від подорожі було не багато, а клопотів на час служби достатньо. Солдати, отримуючи тривалу відпустку були заблизько від дому щоб перебувати у військовому окрузі, одночасно подорож дуже дорого коштувала. Тому іншого виходу не було, як долати увесь шлях пішки. Мій шваґро, Михайло Ґудзовський, будучи нареченим моєї сестри, хоча був одинаком у дуже заможних батьків, ніколи з Коломиї не приїжджав додому потягом.
Не витрачалися гроші і на покупку фарб для частих побілок хат. Усюди, як уже раніше згадувалося, домінував червоно-жовтий колір. Такий вибір визначався тим, що на базарі продавалися сформовані уже кулі з глини. Одні були натуральними, тобто жовтими, а інші — засушені — цегловими. У порівнянні з фарбою цей засіб був значно дешевшим. Економили також на милі. Кожне прання починали з того, що брудну білизну складали у так званий кадуб, тобто видовбану з товстого липового пня ємність. Зверху ставили загорнутий у чисту шмату попіл, а тоді усе це заливали великою кількістю окропу. Після такого замочування, мила для подальшого прання потребувалося дуже мало. Мало грошей витрачали і на одяг. Навіть найзаможніші мали зазвичай лише один костюм, який одягали тільки до церкви чи до костелу. Знімали його одразу після повернення додому. Ті ж, хто далеко жив від храму, ішли туди босими, а чоботи взували перед входом в храм. Повсякденний стрій польського селянина не відрізнявся від одягу українця. Ціле літо усі ходили босими, носили білі сорочки нижче колін, перев’язані в бедрах широким поясом, за котрий клали тютюн, спеціальний папір для сигарет і кресало, і, нарешті, так звані портки аж до п’ят. Єдиною, ледве помітною різницею у одязі було те, що на рукавах поляків була зазвичай вузька мережка, а сорочка українського селянина оздоблені багатше.
Полотно, з я кого виготовлявся одяг, постіль і т.п. вироблялося власноручно. Коноплі спочатку довго вимочувалися у ріці, тоді висушувалися, а восени терлися на спеціальному пристрої, що називався терлицею. То був збитий з дощок каркас з вільним простором посередині, над яким ставили уже сухі стебла, тоді їх вибивали, спочатку просто ламаючи, а потім відокремлювали волокна. Усю зиму дівчата і старші жінки пряли кужіль, щоб готові нитки віддати ткачам у Гориглядах. Там ткали полотно, яке ціле літо потім вибілювалося. Сувої розкладали по берегах річок, поливали полотно водою, котре до біла випалювало сонце. Як і чоловіки, жінки також не відрізнялися зовнішнім виглядом. І українки, і полячки носили широкі спідниці з обов’язковим фартушком. Рукави сорочок були дуже багато оздоблені. Варто згадати, що зовнішність чоловіків була загалом більш охайною. Їхній одяг відрізнявся влітку та взимку. Восени жінки, як і чоловіки, носили так звані сердаки, пошиті з грубого чорного сукна, а взимку білі довгі кожухи. Одинаковий стрій поляків та українців був продиктований економічними умовами і не мав ніякого змісту, що свідчив би про якісь почуття різності між народами.
У час виборів солтиса з Бучача до ґміни прибув спеціальний представник старости. Вищі влади хотіли, щоб цю функцію виконував поляк. Коли висунуто було кандидатуру Францішка Лукасевича, поляка з діда-прадіда, необізнаний з місцевими звичаями представник зауважив війтові, що сидів поруч, що кандидат одягнутий у кожух, тобто для нього це означало, що той був українцем. Цю засторогу вимовив дуже тихо, але кмітливість пана Францішка спрацювала так, що він з місця відповів: “Хоч в кожуху, за те в польськім духу”.
З точки зору заможності, людність Коропця можна було поділити на три групи: багаті, бідні та діди. Основною відмінністю між першими та другими було те, що хто мав більше, більше і працював, а жив скромніше, бо, як то кажуть, хто має багато, тому треба ще більше. Бідніші винаймалися у заможніших у період інтенсивних земельних робіт, в час жнив та копання картоплі, але не тому, що їм бракувало хліба, а тому, що не спроможні були на власного коня і за орку своєї землі мусили відпрацьовувати у багатших. Часто у жнива жали серпом за так званий сніп. Попри такі відмінності ніколи між людьми не чути було щоб про біднішого господаря хтось погано висловлювався. Як правило, винагороджували працю понад домовленим. Пам’ятаю, як одного разу сам плакав на полі під час вивозу фірою снопів, які ми з мамою мали відвезти до господаря за так званий сніп. Згідно умови, певна кількість снопів призначалася робітникам. Копи я полічив дуже точно і по мірі складання снопів на віз тішився, що їх стає усе менше. Кожен сніп був дуже важким і часто, увіткнувши в той чи інший вила, ледве піднімав його вгору, щоб скласти на фіру. І, наближаючись до останньої копи, почув, що фіра ще не висока і помістить щонайменше десять кіп, то щиро розплакався. Сил уже не було.
Суспільним дном у Коропці були так звані дзяди, тобто діди. Всупереч цій назві, ці люди не були найбіднішими, мали навіть досить ґрунтів, але якось так господарювали, що ще до Петрівки їм бракувало хліба. Вони або за рано сіяли, або за пізно збирали і щоразу на їхні поля падало якесь лихо. То занадто дощило, то була страшна посуха. Були й такі, що стверджували, ніби-то їх поля неврожайні через те, що глиба надто стара. У таких не було що збирати. Натомість вони збирали у графа колоски по жнивах, восени зазбирували картоплю. Їхнє ґаздівство визначали як діда лад,а самих їх називали дідами. Загалом їх сприймали зверхньо.
Центр Коропця знаходився при перехресті доріг до чотирьох околиць, а саме на Луги, на Перевіз, на Вагнірівку і в Підтемне. З боку Лугів на тому місці знаходився дім директора школи Юзефа Квітня, навпроти — школа, а далі на пагорбі — костьол. З боку Перевозу була польська читальня, за нею синагога, а поруч стояв дім, в котрому жив доктор Валіґурський з сім’єю, а перед тим - доктор Чижевський. За цим домом було приміщення охорони порядку і ґміна. Дорога в напрямку Вагнірівки вела до торгового центру.
Наша хата розташовувалася безпосередньо при центрі. Вона нічим не відрізнялася від інших сільських хат, критих стріхою. Перед входом був просторий ґанок. Велика жила кімната була скромно обставлена: там стояло два ліжка, бамбетлі, креденець, стіл та два стільці. Під стінами розставлені лавки. У зв’язку з розташуванням нашого дому нас часто навідував війт із сусідської ґміни, декілька разів поріг нашого дому переступав і староста з Бучача. Зате регулярно в нас зупинялися податківці з повіту — Дошляр та Писарський, а також багато інших приїжджих, направлених війтом до нас на нічліг. Зазвичай були то чиновники, що змушені були затриматися в Коропці довше одного дня. Часто вечорами нас також навідували сусіди. Серед них були поляки, українці, євреї. Найчастіше точилися бесіди про Радянський Союз та Україну. Про ніщо інше не розмовляли, бо пересічний хлоп не читав газет, оскільки вони не були йому доступні. Не слухали також радіо. Про Росію, так називали Радянський Союз, усі знали досконало. Кожен знав коли, де і в якій кількості відбувалася боротьба їх побратимів за період приєднання України до Союзу після Жовтневої революції. Відомо було скільки людей загинуло у кожній зі сторін, як потім відбувалася колективізація та скільки мільйонів люду померло через це з голоду.
Детальна інформація, не беручи до уваги її правдоподібність, походила від утікачів, котрим вдалося дістатися Польщі, багатьох доповідей, що проголошувалися в читальнях спеціальними кур’єрами і, зрештою, зі змісту вистав, що проводилися мандрівними театрами. Мені запам’яталася одна зі сцен постановки під назвою “Отаман Хмара”. Короткий зміст її був такий: після багатьох кривавих боїв отаман підступом росіян погоджується до підписання мирного договору. Та прибувши на місце, його арештовують, а потім і каменують. Наступна сцена зображала багатого українського господаря, що сидів перед своєю садибою. Його народний стрій та стрижка свідчили про козацьке походження. Раптом до обійстя надійшли росіяни — жінки та чоловіки. Жінки у широких барвистих спідницях, з великими хустками на плечах. Чоловіки ж були у військових сорочках, оперезані ременями, а на ногах були зелені чоботи з брезентової тканини з високими халявами. Усі були високі, худі, трохи сутулі і мали обличчя зі слідами пережитої віспи. Обмінявшись з господарем коротенькими репліками, вони спочатку відтяли йому з голови оселедець, а тоді прогнали з дому з усією його родиною.
Постановок такої тематики було багато. Нічого ж дивного, що в української спільноти на тодішній території Польщі, в тому ж таки Коропці, виникла певна ненависть до усього, що було пов’язане з Росією. Не виключено, що це була тенденція внаслідок змін, що запроваджували росіяни, про котрих вони відгукувалися також негативно.
Я навів опис садиби та сусідства, щоб можна було зрозуміти становище тих людей в час нападу Гітлера на Радянський Союз. Саме тому не можна не згадати про працю та життя українців за Збручем, та знову ж таки, не відомо де була правда, а де вигадка. Та, загалом, казали, що радянська влада одразу після революції ліквідувала усіх заможних людей, аби у першій фазі державотворення розформувати та розділити їх маєтки поміж бідних та під виглядом добродійства отримати від них підтримку з одночасним впровадженням поняття так званих важливих осіб. Тобто вони мали добре жити, як ті зліквідовані буржуї, при тому ні про що не турбуючись, формально не володіючи ніякими маєтками, але належали до партії і здійснювали владу. Той, хто хотів бути тим поважним і ним володіла хіть керувати, брав партійний квиток. В подальшому, зміцнившись у владі, поступово усе, що роздали, почали відбирати, доводячи мільйони громадян до крайньої нужди. Очевидно, що така діяльність була зумисною, аби люди через нужду та голод вступали до лав партії. Тому виникло прислів’я, котре повторювали при кожній нагоді: “Як не буде що їсти, підем в комуністи”.
Наше господарство було середньо заможним. Окрім шматка поля ми мали декілька кіз, коня, пару поросят і курей. Брак механізації та робочих рук було причиною того, що в нас завжди служив наймит і мабуть тому нас вважали багачами, котрих називали мужиками. Навіть через багато років, коли я приїхав з Польщі у родинну місцевість, ніхто мене не називав інакше, як Місько Мужик. З огляду скромної, як на ті часи, нашої заможності, я, будучи наймолодшим в родині, кількалітнім хлопчаком, страждав найбільше. В час найінтенсивніших праць селянина, наприклад в жнива, коли уся челядь кожного доброго господаря від зорі до зорі перебувала в полі, уся господарка була на моїх плечах. Я мав нагодувати та напоїти тварин, видоїти корів, припильнувати на пасовиську коня, зібрати листя тютюну і виконати ще чимало чого по господарству. На відміну від своїх ровесників, я навіть мріяти не міг щоб колись влітку піти на Дністер щоб разом з ними засмагати та купатися. Саме тому я досі не вмію плавати, не зважаючи на те, що виріс на березі річки. Єдиним контактом з водою тоді мав, обливаючи водою з Коропчика полотно, котре по обох берегах річки було розкладене безкінечними доріжками, там були і наші сувої. Тоді міг заглянути на млинівку, тобто місце, де ця річка роз’єднювалася і один її рукав крутив турбіни центрального млину, але швидко покупавшись, прудко біг додому. Там мене чекали інші справи. Лише іноді мав за щастя довше побути на річці, коли Єжик допомагав мені по господарству. Єжик був моїм другом. Ми разом ішли в перший клас і протягом усього навчання сиділи за одною партою. Різна віра нам не перешкоджала. Разом ми готували уроки, працювали, іноді блукали невідь де і тоді обом нам добре діставалося від дорослих. Одного дня моя мама поїхала з нашим наймитом возом в поле за кормом для худоби. Ми також застрибнули на віз. Дорогою назад, коли уже сутеніло і коні собі рухалися повільним кроком, ми помітили при дорозі величезний гарбуз, що ріс собі на чиємусь городі. Хутенько зістрибнувши з возу, зірвавши той гарбуз, з чималими зусиллями висадили його на фіру високо закладену конюшиною. Ми це зробили тому, що тоді серед молоді популярною була гра, яка полягала у тому, що, очистивши гарбуз від насіння та м’якоті через невеликий отвір, у ньому вирізали очі, ніс, рот. Тоді у цей гарбуз ставили запалену свічку і це опудало ввечері клали біля жидівської божниці. Наш гарбуз був особливо великим і точно би перевершив інші опудала. Ми дуже раділи, що нам вдалося той гарбуз привезти, оскільки ні мама, ані наймит нічого не помітили. Та наша радість розчинилася, коли ми приїхали додому, бо мама побачила гарбуз. Спочатку вона запитала звідки ми його взяли, але ми мовчали. Мама взяла до рук батіг. Нам дісталося по заслузі. Коли нам здалося, що вже цьому кінець, ми почули наказ наймиту, щоб той завертав коні і їхав назад в поле, щоб ми поставили того гарбуза, звідки взяли. Це було найгірше, бо по всіх полях росли такі самі гарбузи, а ми мали вказати конкретне місце. Надворі уже було темно і, хоча світив місяць, це завдання було нам непосильне. Ми вказували на котрийсь з городів, тоді мама сходила з возу і перевіряла, чи там дійсно щойно зірвали плід. Звісно, ми попадали, як пальцем в небо, схибили чимало разів, і їхали далі. Усі полегшено зітхнули, коли ми нарешті знайшли те, що шукали.
Щасливого дитинства у мене не було і в силу інших причин. Зумисне про це згадую, аби український читач, котрий візьме до рук цю книгу, не звинувачував мене в націоналізмі чи шовінізмі в міру моїх подальших оповідань. Отже, пояснюю, мій батько був поляком, а мама русинкою. Після смерті батька матір вдруге вийшла заміж, але уже за русина, а не за поляка. Як наслідок, тільки я у нашій родині був поляком, бо сестра, за національною приналежністю матері охрещена була в церкві. Та їх усе одно називали полячками, бо обидві ходили до костьолу. Мій вітчим був дуже доброю та порядною людиною. Він був також шанованим чоловіком серед польської спільноти. Як доказ може бути те, що тільки його та матір з усіх простолюдинів-українців запрошували на урочистий прийом в час карнавалу, що організовувався польською інтелігенцією. Йому також давали можливість додаткового заробітку по неділях польські ксьондзи. А саме, він возив фірою священнослужителів на села, де був костьол, але не було ксьондза.
Міцний зв’язок поляків з українцями дав тріщину у 1935 році. Місцева влада вирішила, що на території ґміни замешкує надто мало поляків, що було незаперечним фактом. Для їх більшої чисельності у цьому мікрорегіоні вирішили заселити колоністів. Їх сюди стягували з глибини країни. Граф Степан Баденя, дуже добре розуміючи усю ситуацію, зрікається своїх земель на Вербці, на користь новоприбулих поляків. Це спричинило неабиякий гнів серед українців, котрі вважали за потрібне роздати ці землі місцевому люду. Розходилися також чутки, що внаслідок нещодавніх виборів дуже мало українських представників увійшло до Сейму. Однак заселенці на Вербку усе ж прибули. Місцеві називали їх мазурами. То були дуже бідні люди, бо цілим їхнім пожитком був лише кінь. Натомість дітей у кожній родині було безліч. Вони швидко осіли, виліпили хати і якось господарювали. Русини хоча і дивилися на них скоса, проте швидко змінили своє ставлення, побачивши, що ті були значно убогіші від місцевих. Та незважаючи на це, усе частіше чути було про дискримінацію. Усе більше русинів почали називати себе українцями. У спокійному досі Коропці почали виникати пожежі. Ще влітку того ж року спалахнула величезна стирта збіжжя, розташована на краю господарського двору неподалік від графського палацу. А восени, після збору хмелю згоріла і графська хмілярня на Перевозі. В обох випадках збитки були безмірними. Почалося поступове відокремлення русинів від усього, що якимось чином пов’язувалося з польським. Збудували власну молочарню. Кожна плитка червоного каменю оброблялася особливим способом, завдяки чому молочарня виглядала чудово. Туди вмонтували сучасну механізацію. Поляки і в свою чергу, побудували собі молочарню, але з білого каменю. Русини подбали і про власну пожежну службу, закупивши на той час модерне обладнання. Вони створили також власний духовий оркестр і організацію “Стрільці”, співчлени котрої вправлялися у майстерності орудувати зброєю, але не карабінами, а киями, подібними до тих, що застосовувалися у грі в більярд. Великі зміни відбуваються і у трьох українських читальнях: на Лугах, Перевозі та у центральній. Окрім свого розташування, центральна була примітна своєю величиною та внутрішньою обстановкою. Найбільше вражало величезне олійне полотно, сюжетом котрого була боротьба українських студентів Київського Університету, котрі в час загарбання України після Жовтневої революції, були оточені росіянами в лісі, і там знищені. Під картиною був напис “Бій під Крутами” з додатковим поясненням, що у бою загинуло триста студентів. Не менш помітною картиною був твір і художника Чепіти. То було велике полотно, що зображало панораму Коропця на тлі широкої стрічки Дністра. По обидвох берегах річки танцювали, прибрані в національне вбрання, козаки та козачки. У читальні висів також портрет Марка Каганця поруч з портретами Петлюри та Хмельницького. А на найпочеснішому місці був прилаштований тризуб, народний герб. Змінився і репертуар численних вистав, театральним мистецтвом тепер вважалися концерти. Їх організовували щонеділі, одразу після відправи в церкві. Після кожного з них співали “Ще не вмерла Україна”. Коли усі вставали, то черговий у залі польський поліцейський виходив, бо йому не личило ані тримати честь, ані сидіти.
Відповіддю поляків на усі починання українців була заборона українських мелодій під час народних гулянь, особливо народного танцю, яким був “Козачок”. Місцева боротьба, якщо можна так визначити, ставала усе виразнішою. Багато українців стали одягати блакитні сподні з широкими жовтими лампасами, що символізувало їх національні кольори. Ніхто, звісно, не міг їм цього заборонити. Частіше починалися розмови про Україну в Польщі. Ситуація напружувалася і, як зазвичай, до порятунку польськості включилися ксьондзи. Ксьондз Казимир Слупський засновує товариство, що складалося з міністрантів(молоді прислужники у костьолі) під назвою “Круц'яти Евхаристичней”. Він впроваджує реквізити з емблемами католицької церкви, краватки, пояси, блакитні натільні хрести і такого ж кольору шнурки на кшталт військових. Та найважливішим був сам мундир, білий з широкими червоними лампасами на штанях. Ще одним способом укріплення польськості , але вже з боку влади було розшукування в Коропці шляхтичів-господарів. З цією метою до Коропця прибув представник з воєводства — пан Кшесімовський. З собою привіз багато книг про шляхту. Згідно його теорії, кожен громадянин, прізвище якого закінчується на -ський або -ич, -іч — є не тільки поляком, а й шляхетського походження. Як на зло, у селищі усі Ковальські, Садівські та Маркевичі були русинами. Пан Кшесімовський, котрого я часто супроводжував, показуючи йому дім потенційного шляхтича, довго з кожним розмовляв і переконував у польському походженні. І кожен з них відповідав, що нічого не має проти статусу шляхтича, але почуває себе українцем.
Одного разу, в час Великого Посту, стрільці, закінчивши муштру, з піснею на устах ішли маршем головною вулицею. Та перед тим котрийсь з них застрелив ксьондзову курочку, що заблукала поблизу місця тренувань. Тяжко сказати, що більше діткнуло польського ксьондза — спів під час посту чи вбита курка. Та достатньо того, що під час найближчого уроку релігії ксьондз сказав, що стрільці то комуністи. Ніхто з нас, звісно, точно не знав що означає те слово, але з цим асоціювалося усе найгірше. Як на зло, ще того ж дня в нашому домі відбулася розмова про стрільців і пан Кшесімовський дуже їх вихваляв. Тоді я приєднався до бесіди, сказавши, що це не так, бо вони комуністи. Моє зауваження здивувало Кшесімовського. Запитав мене, чому я так сказав. “Бо ксьондз так сказав на релігії” - відповів я. Звісно, я собі не уявляв, що викличу цим справжню бурю. Для розв’язання суперечки було залучено самого старосту з Бучача. Ксьондзам за це дісталося, але вони потім помстилися на стрільцях. Стрілецька організація з Нижнева забажала саме в Коропці продемонструвати виставу, змістом якої було повернення маршалка Пілсудського з неволі. Та щоби це здійснити вони мусили звернутися до ксьондзів, оскільки ключі від читальні були тільки у них. Та вони розчарувалися, бо ксьондзи на це не погоджувалися. Український ж священник виявився більш згідливим, бо не мав ніяких непорозумінь зі стрільцями і надав їм доступ до читальні української. Таким чином між портретами Петлюри, Хмельницького і Каганця з’явилася постать маршалка.
У 1937 році почали вибухати народні страйки. Напередодні ярмарку приїхало дві вантажівки з поліцейськими. Наступного дня, як ніколи, на торг з найближчих сіл прибули сотні людей. Заповнені були усі придорожні вулиці та площі. В другій половині дня, коли торги уже давно припинилися, а люди все ж не розходилися, на базарну площу прибула поліція. Вони демонстративно зарядили автомати і наказали розійтися по домівках. Та народ не послухав наказу і чоловіки почали ходити від крамниці до крамниці, наказуючи їхнім власникам позачиняти крамниці та припинити торгівлю. Поліція не втручалася. Бойовим строєм, із зарядженими карабінами, рушила центральною вулицею. Попереду ішов комендант, а за ним маршовим кроком — колона, зайнявши усю вулицю. Біля великих натовпів людей колона зупинялася і комендант закликав усіх розійтися по своїх господарствах. Ніхто не рушив з місця. Наступної неділі, після Служби Божої в костелі, народ прибув до читальні. Зал був переповнений, бо кожен жадав якихось вістей. До громади промовив директор школи, Юзеф Квітень. Він стверджував, що ініціаторами заворушень були росіяни і перелічував на доказ цього багато фактів. Одним з них була звістка про спалене авто старости у Бариші. Він наполягав також на тому, що росіяни є інспіраторами диверсійної діяльності декотрих українців. “Сором — додав він, закінчуючи свій виступ, що поляки піддалися провокаціям більшовиків”. За взірець він поставив простих українців, котрі, незважаючи на численні кривди більшовиками їхнім побратимам за Збручем, не брали участі в демонстраціях.
Прийшла осінь. То була найкрасивіша пора року на Поділлі і час відпочинку від польових робіт. Теплими вечорами, при повному місяці, люд зазвичай сидів при своїх домівках, вслухаючись у спів молоді, що не втомлювалася забавлятися. Доброзичлива атмосфера і толерантність додавали бадьорості. Тут неприйнятними були прокльони, вульгарні висловлювання та бійки, якщо когось спіткало лихо, то воно однаково боліло усіх з околиці.
З якогось часу селище усе більше почали навідувати якісь дивні люди. Одного разу до нас прийшов якийсь чоловік показуючи табличку, з якої виникало, що він китаєць і продає килими, які пасували до хлопських хат, як квіти до кожуха. Ще іншого разу нам прийшлося переночувати у стодолі двох молодих німців, котрі вирішили пішки перейти з Румунії до своєї країни через Польщу. Чи не щодня стукали в двері безробітні, просячи милостиню, а коли їм пропонували працю — швидко зникали. Чоловіки, що приходили до нас на посиденьки, уже не розмовляли на тему переслідування українців росіянами, а постійно говорили про війну, хоча головною темою ще був Радянський Союз. Усі були одностайні в тому, що то було штучне об’єднання, котре достатньо було лише зачепити і воно саме розпадеться, оскільки складалося з різних народів і кожен з них прагнутиме самостійності.
Наступило 1 вересня 1939 року. Звістку про початок війни люди прийняли спокійно. Вони були переконані, що поляки її виграють, а німці і так далеко від східних Кресів, та й фронт просувається досить повільно і дійде сюди не скоро. Отож точилося нормальне життя. Єдиною зміною було те, що на головному роздоріжжі стояв ще один прибулий поліцейський, з багнетом на карабіні. В неділю з самого ранку до нас прийшов головний поліцейський ґміни Василь Пілецький. Він заявив, що від сьогодні народну варту треба буде нести також і вдень. Відповідно, на кожній дільниці визначили по двоє чоловіків, завданням яких було наглядати за майном людей в своїй околиці. Війт особисто призначив вартовим мого вітчима. Повага до влади була величезною, тому ніяких дискусій щодо її конкретних рішень не могло бути. Зрештою, було домовлено, що іноді я міг нести варту за вітчима, але це мусило витримати апробації перед війтом.
Війна почала чітко відчуватися, коли на дошках оголошень з’явилися повідомлення про мобілізацію. Кожен, хто підлягав мобілізації, уже наступного дня мав прибути на залізничну станцію у Нижневі. Усі проходили повз костел. Шлях був утоптаний, бо майбутніх солдат проводжали цілими родинами. Костьол стояв на цьому шляху, двері храму були постійно відчинені. Як поляки, так і українці заходили до костьола, аби ще раз помолитися. В цій ситуації уже не мало значення хто скільки разів перехрестився — раз чи три рази і чи б’є поклони, а чи тільки стоїть навколішки. Один Бог, польський, чи український. Ксьондзи — парох Францішек Сорий і учитель Закону Божого Стаховяк увесь час благословляли і бажали щасливого повернення. Люди почали жити війною. У більшості родин синів, чоловіків та батьків не було уже вдома. Усі жадали відомостей з фронту. Єдине джерело інформації було на пошті. Поштовий службовець, пані Дульська прилаштувала на підвіконні радіо і налаштувала на радіостанцію Варшави, що подавала актуальні новини. Щовечора, у просторому дворі збиралися сотні людей, щоб почути останні воєнні вісті.
У спекотну неділю по полудні, ми разом з Петром Гаврилишеним пішли до Дністра. Зазвичай тут було багато людей, та сьогодні ми були самі. Ми собі лежали, ні про що не говорячи. Навколо було спокійно і тихо. Несподівано я почув гул літака. За мить я помітив його над Вадовою. То було маленьке село в глибині яру, навколо якої простягалися дрімучі ліси. Літак довго кружляв над селом. У мене склалося враження, що пілот щось шукає. Я розбудив Петра і ми разом спостерігали за літаком. В якусь мить почувся потужний вибух. Петро вигукнув: “Бомба!”. Вперше війна була так близько.
Щодня до селища прибувало усе більше утікачів з західних околиць Польщі. Переважно старші чоловіки. У кожного був тільки скромний пакуночок з особистими речами. Оскільки наш дім знаходився при центрі села, було велике подвір’я і господарські забудови, більшість утікачів затримувалися у нас. Усюди було шумно і тісно. Ситуація систематично полегшувалася, бо декотрі з утікачів переселялися до сусідів, або направлялися в інші місця, але постійно прибували нові юрби. Мама тричі на день випікала хліб, і постійно нарікала, що не вдався, бо тісто не встигає викиснути. Та ніхто їй не докоряв. Молоко після кожного надою також розставляла у глеках на подвір’ї, але його постійно бракувало. Так само чинили й інші, в міру своїх можливостей. Частина утікачів спала під відкритим небом, бо в домі та в господарських прибудовах усі не поміщалися.
Одного похмурого дня почувся протяжливий звук віддаленого грому. Почався теплий дощик. З боку Бучача до нас доносився брязкіт кінних возів упереміш з гулом моторів машин. По звуках можна було визначити, що екіпаж по крутому серпантині дороги рухається дуже швидко. Жоден з них не був освітлений, лише де-не-де блимав ліхтарик. Без сумніву, зі сходу їде потужна військова колона у напрямку Станіслава. На світанку з’ясувалося, що один з автомобілів залишили на узбіччі.
Автор перекладу на українську Роксолана Задорожна
